Розділ 3.

Дощ барабанив по дахах, коли Арія тихо знімала весільну фату з вішалки.
У кімнаті стояла темрява, тільки срібне світло місяця ковзало по її обличчю.
Серце билося швидко, боляче, відчайдушно.

Сьогодні вночі вона мала зникнути.
Тільки так — не стати дружиною монстра.

Її чемодан був схований під ліжком — всередині лише документи, кілька купюр і фотографія родини.
Вона вдягнула чорну куртку, кросівки — смішно виглядати в такому перед власним весіллям, але свобода не потребує прикрас.

Арія вже спустилася сходами, коли почула тихий клацок.
Кроки.
Повільні, упевнені. Занадто знайомі.

— Думаєш, я не помічу, коли моя наречена вирішить втекти? — його голос пролунав із темряви.
Массімо стояв біля дверей, тінь на фоні блискавки. Його сорочка розстібнута, рука в кишені, очі світяться холодним блиском.

Арія відступила. — Я не твоя власність.
— Ні, — він повільно підійшов ближче, — ти — моя відповідальність.
— Це звучить не краще.
— Можливо, — він зупинився перед нею, — але принаймні чесно.

Вона зціпила кулаки. — Я не можу жити в клітці.
— Тоді зроби її своїм палацом, — відповів він тихо, і ця тиша була небезпечнішою за крик. — Світ не зміниться, Аріє. Але ти можеш змінити своє місце в ньому.

Вона відчула, як його пальці торкаються її підборіддя, піднімаючи обличчя.
Дотик — твердий, упевнений, але не грубий.
Її серце шалено калатало.

— Скажи, — прошепотіла вона, — чому ти просто не дозволиш мені піти?
— Бо я не звик відпускати те, що моє, — його погляд опустився на її губи, — навіть якщо воно мене ненавидить.

Він зробив крок ближче, так, що між ними не залишилося повітря.
Арія відчула його запах — м’який тютюн, дощ і щось ще, від чого паморочилось у голові.
— Ти боїшся мене, — сказав він майже ніжно.
— Так, — видихнула вона. — Але ще більше боюся того, що відчуваю.

Його очі на мить потемніли. І тоді він нахилився й торкнувся її губ — не як господар, а як чоловік, який сам не розуміє, що робить.
Поцілунок був обережним, але вогонь, який вибухнув у грудях Арії, злякав її більше, ніж будь-яка загроза.

Вона різко відсторонилась.
— Це не змінить того, ким ти є.
— А ти навіть не уявляєш, ким я можу бути, якщо дам собі шанс, — сказав він тихо.

Массімо відступив, відчинив двері, і його голос знову став холодним:
— Йди спати, Аріє. Завтра ти прокинешся моєю дружиною.
Він пішов, але в повітрі ще довго стояв запах дощу й полум’я — як нагадування, що втекти вже пізно.

Арія підняла руку до губ. І зрозуміла, що вперше в житті її страх і бажання злилися в одне ціле.