Розділ 2.

Чикаго зустрічало її ароматом кави, дощу й холодного металу — усе, з чого складався її світ.
З вікна спальні відкривався краєвид на місто, що ніколи не спить. А вона, Арія Ломбарді, відчувала себе привидом серед цього блиску — дівчиною, яка належала чужій долі.

Через три дні вона мала стати дружиною Массімо Вітело.
Люди називали це союзом честі. Вона — вироком.

У кімнаті, заповненій весільними сукнями, коштовностями та дизайнерськими туфлями, Арія сиділа на підлозі, згорнувшись у ковдру. Коли їй казали “ти щасливиця”, вона лише посміхалася. Як пояснити, що весілля, якого боїшся, схоже на гарну клітку — золоту, але все одно клітку?

Двері відчинилися без стуку.

— Знову в роздумах, наречена? — тихий, насмішкуватий голос належав її старшій сестрі, К’ярі.
Арія підняла голову. — Просто думаю… як це буде — стати дружиною людини, яку ледве знаю.
— Люди не завжди мають знати, кого кохають, — усміхнулася К’яра. — Інколи цього достатньо, що він сильний і вміє тебе захистити.

“Або знищити,” — подумала Арія, але не сказала.

Увечері в будинку було гамірно — підготовка до прийому гостей, обговорення деталей безпеки.
Арія тихо вийшла на терасу, шукаючи ковток тиші.
І тоді відчула — за нею спостерігають.

— Гарний вигляд, — голос Массімо змусив її обернутися.
Він стояв біля поручнів, одягнений у чорну сорочку, рукава закочені, очі — такі ж небезпечні, як і чотири роки тому.

— Не думав, що наречена має бути настільки… задумливою, — додав він, наближаючись.

— Можливо, наречена просто не впевнена, що це — її вибір, — відповіла вона, не відводячи погляду.

Массімо зупинився в кроці від неї. Його усмішка — повільна, хижа, з натяком на щось, що могло бути спокусою або загрозою.
— У нашому світі вибору немає, Аріє. Але є сила. А сила — це свобода.

Вона вдихнула глибше, намагаючись не видати тремтіння.
— І ти вважаєш себе вільним?
— Я роблю себе вільним, — його голос упав нижче, майже до шепоту. — І тобі раджу навчитися тому самому. Бо після весілля втечі не буде.

Массімо нахилився ближче — настільки, що вона відчула тепло його подиху.
— Але можливо, — додав він тихо, — тобі й не захочеться втікати.

Він пішов, залишивши її стояти з серцем, яке билося так гучно, що здавалося, його чує все місто.

І тоді Арія вперше відчула: страх поступається місцем іншому почуттю. Небезпечному. Забороненому.
Тому, що мало зруйнувати її світ — і створити новий.