Розділ 1.

У будинку пахло димом і страхом.

Арія сиділа на сходах у білому платті, що колись належало її матері, і намагалася не плакати. Сльози в її родині вважалися слабкістю, а слабкість — приреченням. Вона знала це ще з дитинства, коли вперше побачила, як батько спокійно стирає кров із рук після «робочих справ».

Сьогодні в домі панувала тиша, схожа на передгрозову. Сьогодні вирішувалась її доля.

У вітальні зібралися чоловіки — її батько, його радники й ті самі чужинці з Нью-Йорка. Серед них був він — хлопець у темному костюмі, старший на кілька років, із холодним поглядом сірих очей. Його обличчя нічого не виражало, навіть тоді, коли її представили як майбутню дружину.

— Це Массімо Вітело, — сказав батько. — Твій наречений.

Серце Арії завмерло.
Вона підняла очі, й на мить зустрілася з його поглядом.
У тих очах не було тепла — лише спокій і контроль. Наче він дивився не на людину, а на обіцянку, на угоду між двома світами, що тонуть у крові.

— Приємно познайомитися, синьйорина, — промовив він низьким, рівним голосом.
Його італійський акцент ковзнув шкірою, як холодне лезо.

Арія ледь кивнула.
Їй хотілося втекти — бігти, поки ноги не підкошуються, але під поглядом батька вона не могла ворухнутися. Вона знала: віднині її життя належить не їй.

Массімо стояв спокійно, руки в кишенях, наче все це — черговий бізнес-контракт. Але коли всі відвернулися, він коротко подивився на неї знову. І в тому короткому погляді було щось інше.
Не жорстокість — щось глибше. Небезпечне. Невідоме.

Пізніше, коли вечір закінчився, Арія почула, як батько говорив гостям:
— Вона слухняна. Не створить проблем.

А Массімо відповів тихо, але його слова вона запам’ятала назавжди:
— Слухняні не виживають у нашому світі. Сподіваюся, вона має трохи вогню.

Тієї ночі Арія довго не спала. Вона дивилася у вікно, де світило холодне місяцеве світло, і шепотіла собі:

> «Я не стану здобиччю. Навіть якщо доведеться навчитися кусати.»