Розділ 21

Минуло кілька днів відтоді, як у нашому домі з'явилася та розкішна колиска — символ крихкого перемир'я з батьком Аміра. Але спокій тривав недовго. Ранок почався з тривожного дзвінка, який змусив мого чоловіка змінити вираз обличчя на той самий «сталевий» погляд, що він мав колись. Проблеми в іншому місті вимагали його негайної присутності.

​Я бачила, як він метався кімнатою, збираючи речі. Його рухи були різкими, а погляд постійно повертався до мене. Амір не хотів їхати. Він боявся залишати мене одну, хоча до пологів залишалося ще кілька тижнів.

​— Я не можу поїхати зараз, Аселю, — процідив він, зупинившись біля вікна. — Моє місце тут, біля тебе. Саїд впорається сам, навіть якщо я втрачу цей контракт.

​Я підійшла до нього, обережно взявши його за руки. Його долоні були гарячими й напруженими.

​— Аміре, подивися на мене, — тихо сказала я, змушуючи його зустрітися зі мною поглядом. — Ти маєш їхати. Це твоя справа, твоя відповідальність перед людьми. Зі мною все буде добре. Малюк ще не збирається з'являтися на світ, у нас є час.

​— Я накажу подвоїти охорону, — він притягнув мене до себе, обережно обіймаючи, ніби я була з кришталю. — Халіфа буде з тобою кожну хвилину. Саїд звітуватиме мені щогодини. Якщо ти відчуєш хоча б найменший біль, хоча б натяк на те, що час прийшов — ти дзвониш мені першому. Я прилечу на крилах, чуєш?

​— Обіцяю, — я всміхнулася, намагаючись додати собі впевненості. — Ми з сином будемо чекати на тебе тут. Просто виріши свої питання і повертайся до нас.

​Наше прощання було довгим і важким. Він цілував мої руки, мій живіт, ніби намагався надихатися нашим теплом про запас. Коли чорний автомобіль нарешті виїхав за ворота, я відчула, як у серці оселилася раптова порожнеча.

​Минув день. У будинку стало незвично тихо. Я намагалася відволікатися: читала, гуляла в саду під наглядом Саїда, але кожна кімната нагадувала про Аміра. Вечір видався спокійним, хоча тривога, яка передалася мені від чоловіка, все ж іноді давала про себе знати легким поколюванням у грудях.

​Коли прийшов час лягати спати, Халіфа, як завжди турботлива, принесла мені мій улюблений заспокійливий чай.

​— Пані Асель, випийте це, — вона поставила тацю на тумбочку біля ліжка. — Це допоможе вам заснути без зайвих думок. Пан Амір дзвонив десять хвилин тому, сказав, що в нього все під контролем.

​— Дякую, Халіфо, — я прийняла теплу чашку, вдихаючи аромат трав. — Без нього тут так порожньо.

​Ми ще трішки поговорили про дрібниці: вона розповідала про те, як колись готувала маєток до народження самого Аміра, і ці розповіді дивно заспокоювали. Теплий напій почав діяти, розслабляючи кожну клітинку мого тіла.

​— Надобраніч, квіточко, — Халіфа ніжно поправила мою ковдру і тихо вийшла, вимкнувши світло.

​Я закрила очі, відчуваючи, як занурююся в глибокий, безтурботний сон. Останньою думкою перед тим, як свідомість згасла, була надія на те, що завтра Амір уже буде на шляху додому. Навколо панувала ідеальна тиша, яку порушувало лише моє рівне дихання.

Ніч, яка починалася так спокійно, раптом розкололася навпіл. Я прокинулася від різкого, нелюдського болю, що прошив моє тіло, ніби розпечене залізо. Це не було схоже на те, що описували в книгах про пологи. Це був не просто перейм — це був крик кожної моєї клітини.

​Я спробувала підвестися, схопитися за край тумбочки, але ноги стали ватними, а новий спалах болю змусив мене впасти назад на подушки. Світ навколо почав розмиватися. Все, на що мене вистачило — це на відчайдушний, пронизливий крик, що розірвав тишу маєтку.

​Двері розчахнулися. Халіфа влетіла в кімнату, її обличчя в одну мить стало білішим за її хустку. Вона підбігла до мене, підхопила за плечі, і я побачила в її очах справжній жах. Вона все зрозуміла без слів.

​— Кличте швидку! Негайно! — кричала вона кудись у бік коридору.

​Біль накочувався хвилями, стаючи дедалі сильнішим. Я кричала, не впізнаючи власного голосу. Щось було не так. Це не мало бути так боляче. Де Амір? Чому його немає поруч? Я намагалася намацати телефон, але пальці мене не слухалися.

​Далі все було як у спотвореному, страшному калейдоскопі. Сирени, холодні ноші, обличчя Саїда, що промайнуло десь у темряві. Я пам’ятаю, як мене везли, але це була не та дорога. Де шикарна клініка, про яку казав Амір? Чому навколо обшарпані стіни й тьмяне світло? Мене привезли в найближчу лікарню, бо часу просто не залишалося.

​Я була в маренні. Свідомість то виринала, то знову тонула в сірій млі. Люди у білих халатах схилялися наді мною, їхні голоси звучали наче з-під води.

​— Швидше! Ми її втрачаємо! — долинало до мене.

​І раптом, серед цього хаосу, мені здалося, що в кінці довгого, стерильного коридору я побачила постать. Високий, владний чоловік у дорогому пальті. Хасан? Батько Аміра? Його погляд був холодним і непроникним. Що він тут робив? Це була галюцинація чи він справді стояв там, спостерігаючи за моєю агонією?

​Пологи почалися прямо там, на каталці чи в операційній — я вже не розуміла. Кожен мій подих був боротьбою. Я кричала, благаючи про допомогу, кличучи Аміра, але у відповідь була лише холодна байдужість медичних інструментів.

​— Давай, ще раз! — наказав чийсь суворий голос.

​Останній ривок, останній спалах болю, який, здавалося, розірвав мою душу на шматки... і раптом — звук. Тонкий, надривний крик немовляти.

​Мій син...

​Я хотіла простягнути руки, хотіла побачити його обличчя, але сили миттєво покинули мене. Світ закрутився, звуки почали згасати. Перед очима попливла густа, чорна пелена, і я провалилася в безодню, де не було ні болю, ні світла, ні спогадів. Тільки абсолютна, холодна темрява.

Я не знаю, скільки часу я перебувала в тій чорній порожнечі. Світло боляче вдарило по повіках, коли я нарешті спробувала їх розплющити. Стеля була низькою, сірою, зовсім не такою, як у нашому маєтку. Все тіло нило, кожен подих віддавався різким болем у животі, і я не могла поворухнути навіть пальцем — здавалося, я прикована до цього ліжка невидимими ланцюгами.