Розділ 20

Ранок просочувався крізь важкі оксамитові штори золотими смугами, малюючи візерунки на стінах нашої спальні. Я розплющила очі, але не поспішала ворушитися. Тіло приємно ніжилося в шовкових простирадлах, а в кімнаті панувала така тиша, що я почула ледь невловимий шепіт.

​Амір напівлежав поруч, схилившись до мого живота. Його обличчя, яке зазвичай було маскою суворості та контролю, зараз було неймовірно розслабленим. Його велика долоня ніжно погладжувала тканину моєї нічної сорочки, а погляд був прикутий до місця, де щойно штовхнулося маля.

​— Ти чуєш мене, маленька розбишако? — тихо, майже подихом, промовляв він. — Я — твій тато. Я чекаю на тебе більше за все на світі. Я збудую для тебе ціле королівство, де ти будеш найщасливішим... Тільки не будь такою впертою, як твоя мама, добре? Хоча... ні, будь. Будь такою ж гордою і прекрасною.

​Моє серце защеміло від цієї нечуваної ніжності. Амір Халід, якого боявся весь бізнес-світ Марокко, зараз розмовляв із ненародженою дитиною, як із найбільшим скарбом у Всесвіті.

​Я ледь помітно ворухнулася, і він одразу підняв очі. У них не було тіні ніяковості — лише безмежне, океанічне кохання.

​— Прокинулася? — він нахилився і поцілував мене в лоб. — Я безмежно люблю вас обох. Я зроблю все, щоб ви ніколи ні в чому не мали потреби. Але, Аселю... — його голос раптом став серйозним, а пальці міцніше стиснули мою руку. — Обіцяй мені. Більше ніяких втеч. Коли ти зникла, я зрозумів, що весь мій світ — це порожня пустеля без тебе. Не змушуй мене знову проходити крізь це пекло.

​Я мовчки кивнула, притягуючи його руку до своїх губ. Я бачила в його очах не страх втратити власність, а страх втратити душу.

​Сніданок нам подали на терасі, з якої відкривався краєвид на квітучий сад. Повітря було солодким від аромату жасмину та міцної кави. Халіфа, сяючи від радості, принесла свіжі фрукти та мою улюблену випічку.

​— Я хочу, щоб ти обрала будинок у горах Атлас, — сказав Амір, накладаючи мені в тарілку солодкі фініки. — Там повітря чистіше, і влітку не так спекотно. Ми поїдемо туди після пологів. Я вже наказав підготувати дитячу кімнату...

​— Аміре, я хочу, щоб дитина знала і мою мову, — тихо перебила я його. — Я хочу читати їй українські казки.

​Він на мить замислився, а потім усміхнувся — справжньою, відкритою усмішкою.

— Нехай знає. Наш спадкоємець буде говорити трьома мовами. Він візьме найкраще від обох світів. Я найму найкращих викладачів, але перші казки... перші казки нехай будуть твоїми.

​Ми довго розмовляли про те, як назвемо маля, про те, що я хочу повернутися до малювання, і про те, що Амір планує трохи відійти від справ, щоб більше часу проводити з нами. Це було схоже на ідилію, про яку я навіть не мріяла в ті темні дні в медіні.

​Але раптом до тераси підійшов Саїд. Його обличчя було напруженим, а в руках він тримав конверт із печаткою Хасана Халіда.

​— Пане, ваш батько просить вас негайно зайти до нього перед його від'їздом. Він каже... це стосується майбутнього вашого «союзу».

​Спокійний ранок раптом знову затягнуло хмарами. Амір стиснув щелепи, але швидко опанував себе. Він підвівся, поцілував мою руку і прошепотів:

— Ні про що не хвилюйся. Я скоро повернуся.

Важкі дубові двері кабінету Хасана Халіда зачинилися за Аміром із глухим звуком, що нагадував удар кришки труни. У кімнаті пахло дорогим тютюном, антикваріатом і холодною, безжальною владою. Хасан сидів за столом, його обличчя було непроникним, як маска сфінкса.

​— Ти кликав мене, батьку? — Амір зупинився посеред кімнати, не сідаючи. Його тіло було напружене, як струна.

​Хасан повільно підняв очі й поклав на стіл товсту папку з документами та фотографію молодої жінки з аристократичними рисами — Лейли, доньки їхнього головного бізнес-партнера.

​— Настав час відкинути емоції, сину, — голос старого Халіда був рівним, але кожне слово важило тонну. — Наш союз із сім’єю Мансурі — це ключ до панування над портами всього Середземномор’я. Лейла — ідеальна партія. Вона знає наші закони, вона нашої крові. Твій шлюб із нею відбудеться наступного місяця.

Амір стояв навпроти батька, і повітря в кабінеті, здавалося, розжарилося до межі. Коли Хасан вимовив ім’я Лейли, Амір відчув, як стара рана, що давно затягнулася, знову почала кровоточити — але цього разу не від болю, а від огиди.

​— Лейла? — Амір перепитав це ім’я з такою насмішкою, що Хасан мимоволі здригнувся. — Ти пропонуєш мені «стратегічний союз» із жінкою, яка не знає ціни навіть власному слову?

​Хасан нахмурився, збираючись щось заперечити, але Амір не дав йому вставити й слова. Його голос гримів, відбиваючись від високих стель.

​— Ти забув, батьку? Чи просто вирішив викреслити це з пам’яті, бо бізнес-план для тебе дорожчий за честь сина? Ти пропонуєш мені шлюб із жінкою, яка зрадила мене з моїм найкращим другом! Прямо тут, у цьому місті, поки я будував твою імперію! Вона продала мою довіру за нікчемну розвагу, а тепер ти хочеш, щоб я привів цю змію в свій дім і посадив поруч із жінкою, яка варта тисячі таких, як Лейла?

​— Це було давно, Аміре! — вигукнув Хасан, б’ючи кулаком по столу. — Дитячі образи не мають заважати великим справам! Лейла принесе нам порти Танжера!

​— Вона принесе в мій дім тільки бруд і фальш! — відрізав Амір. — Ти кажеш мені про спадок? Про акції? Про порти? Забирай усе! Якщо ціна твого спадку — це життя в ліжку зі зрадницею і перетворення Аселі на принижену коханку, то мені не потрібно жодного твого цента. Я краще буду останнім бідняком у медіні, але я буду людиною, яка може дивитися в очі своїй дружині й своєму синові без сорому.

​Амір зробив крок назад, його погляд був сповнений такої рішучості, що Хасан зрозумів — він програв.

​— Ти пропонуєш мені обміняти сонце на брудну калюжу, — додав Амір уже тихіше, але від того ще небезпечніше. — Я ніколи не зраджу Асель. І я ніколи не дозволю Лейлі навіть дихати одним повітрям із моєю сім’єю. Наш «союз», батьку, закінчився в ту мить, коли ти вирішив, що мене можна купити.