Розділ 19

Три місяці. Дев’яносто днів я жив у пеклі, яке сам же й створив. Кожна секунда без неї випалювала мою душу, залишаючи лише попіл. Я перетворив Касабланку на обложену фортецю: мої люди просіяли кожну вуличку, кожен підвал медіни, але Асель зникла, наче розчинилася в марокканському мареві.
Я стояв у своєму кабінеті, дивлячись на місто, яке раніше вважав своєю власністю. Тепер воно здавалося мені чужим і ворожим, бо десь там, у його нетрях, ховалася жінка, яку я кохав до нестями. Моя лють давно змінилася на крижаний розпач. Три місяці... Чи вона має що їсти? Чи не зрадила її нога? Чи не знайшли її мої вороги?
— Саїде, — мій голос звучав глухо, наче з-під землі. — Твої пошуки — це пил. Гроші не спрацювали. Погрози не спрацювали. Ми використаємо останнє, що в нас лишилося. Її милосердя.
План був огидним, і я це знав. Інсценувати мою смерть у порту, пустити чутки про смертельне поранення, оточити шпиталь — я поставив на карту все. Якщо вона не прийде зараз, вона не прийде ніколи. Це була пастка, розрахована на її найсвітліше почуття — на кохання, яке вона так запекло заперечувала.
Я стояв у палаті, стискаючи склянку з водою так, що ледь не кришилося скло. Серце калатало в горлі. А якщо вона переступила через мене? Якщо ці три місяці стерли мене з її пам'яті?
Раптом важкі двері розчинилися з таким гуркотом, ніби їх винесло вітром.
— Аміре!
Цей голос... Він прошив мене наскрізь. Знесилений, хрипкий від сліз, але такий рідний. Вона влетіла в кімнату — у чорній абайї, в пилу, зі сплутаним волоссям. Я повільно повернувся. Живий. Неушкоджений.
Я бачив, як жах у її очах миттєво перетворився на вогонь люті. Вона зрозуміла все за частку секунди. Вона кричала, що ненавидить мене, що я монстр, що вона ніколи не пробачить мені цих трьох місяців страху... А я просто не міг надихатися нею. Я зробив крок і схопив її в обійми, вдихаючи запах хліба та м'яти, який тепер ішов від її шкіри.
Вона пручалася, била мене в груди, але я тримав міцно. І саме тоді, коли я притиснув її до себе, світ під моїми ногами розверзся.
Під тонкою тканиною її одягу я відчув те, чого не було три місяці тому. Мої руки, що звикли до холодної сталі, наткнулися на щось неймовірно тепле і... живе.
Я різко відсторонився. Мої долоні повільно, з острахом, ковзнули вниз. Я завмер. Під моїми пальцями був великий, округлий живіт. Ритмічний, пружний. Справжній.
Я дивився на неї, і в мене забило подих. Три місяці. Вона ховалася три місяці, бо носила в собі частину мене. Мою дитину. Нашого спадкоємця.
— Аселю... — мій голос зламався. Я, людина, яка не знала страху, зараз тремтів. — Що це? Чому ти не сказала?
— Це твоя дитина, Аміре, — кинула вона мені в обличчя, і її очі палали такою силою, якої я ніколи не бачив. — Дитина, яку ти ледь не вбив своїм обманом сьогодні. Поки ти грав у помираючого короля, я виживала, щоб зберегти його життя.
Я відчув, як усе моє єство, вся моя гордість і влада розсипаються в прах. Я впав перед нею на коліна прямо там, на кахельну підлогу шпиталю. Притулився обличчям до її живота, і раптом відчув поштовх. Маленький, але впевнений удар. Мій син чи донька вітали мене.
Я обхопив її за талію, ховаючи обличчя в складках її сукні. Сльози, яких мої очі не знали десятиліттями, обпікали щоки.
— Пробач мені... — прошепотів я в її живіт. — Пробач... Я три місяці шукав тебе, щоб повернути в клітку, а знайшов те, заради чого варто змінити весь світ. Я клянуся, Аселю, жодна стіна більше не торкнеться тебе. Тільки мій захист. Тільки наша любов.
Я знав: тепер я не просто Амір Халід. Я батько. І якщо хтось спробує хоча б подивитися в бік моєї сім'ї, я спалю це місто дотла. Але найважча битва була попереду — битва за те, щоб вона знову змогла мені повірити після цієї жорстокої вистави.
 

Минуло кілька тижнів від того страшного дня в шпиталі. Буря в моїй душі потроху вщухала, хоча гіркий присмак його обману все ще іноді пік горло. Але зараз я не мала права на лють. Щоразу, коли маля всередині мене штовхалося, я нагадувала собі: спокій — це єдине, що я можу йому дати.

​Амір змінився. Це було дивно й майже лякаюче. Людина, яка раніше керувала світом одним поглядом, тепер завмирала біля моїх ніг, дослухаючись до кожного мого подиху. Він оточив мене такою опікою, що я почувалася кришталевою вазою. Кожна страва, кожна квітка в кімнаті, кожен мій крок був під його ніжним, але невсипним наглядом. Він кохав мене — тепер я бачила це не в наказах, а в тому, як тремтіли його руки, коли він торкався мого живота.

​Однак тінь провини не покидала мене. Коли я запитала про Кену, Амір відповів холодно:

— Вона зрадила мою довіру, Аселю. Вона допомогла тобі втекти, знаючи, на яку небезпеку ти наражаєшся. Я відправив її до батька в далеку провінцію. Вона більше не переступить поріг цього дому.

​Мені стало боляче. Кена була моєю єдиною подругою тут, вона ризикувала собою заради моєї свободи, а тепер розплачувалася за це вигнанням. Я винила себе в її долі, і цей тягар тиснув на серце, попри розкіш, що мене оточувала.

​Але порожнечу в домі швидко заповнила нова людина.

​— Доброго ранку, пані Асель! Вам потрібно більше вітамінів, я приготувала особливий сік із марокканських апельсинів, — пролунав приємний, мелодійний голос.

​Я підвела очі. Це була жінка років сорока, з надзвичайно добрими очима й ледь помітними зморшками біля губ, які свідчили про те, що вона часто всміхається. На відміну від мовчазної охорони, Халіфа була справжньою щебетухою. Вона розповідала мені історії про місто, про традиції, про своїх дітей, і робила це так невимушено, що я вперше за довгий час щиро всміхнулася.

​Вона не просто виконувала обов’язки — вона ставилася до мене з якоюсь материнською теплотою. Коли вона поправляла мені подушки або допомагала обрати тканину для майбутньої дитячої кімнати, я відчувала, що вона не бачить у мені «власність Халіда». Для неї я була просто молодою жінкою, яка чекає на дитину.

​— Ви дуже гарна, коли всміхаєтеся, — сказала вона одного дня, розчісуючи моє волосся. — Вашій дитині потрібна щаслива мати.