Розділ 18

Темрява всередині старої дерев’яної скрині була такою густою, що її, здавалося, можна було торкнутися руками. Я лежала, зіщулившись у три погибелі, задихаючись від запаху старої вовни, нафталіну та пилу. Кожен вдих давався з зусиллям, а серце калатало в ребра так сильно, що я боялася — його гуркіт почують зовні.

​Раптом вхідні двері будинку здригнулися. Почулися важкі, впевнені кроки. Це не були кроки торговців чи сусідів. Це була смерть, яка прийшла за моєю свободою.

​— Доброго дня, шановна пані, — голос Саїда пролунав надто ввічливо, і від цієї ввічливості мені стало холодно. — Ми шукаємо цю жінку. Подивіться на фото. Ви бачили її сьогодні в медіні?

​Я затамувала подих, затиснувши рота долонею. Благаю, Джамілю, не кажи. Благаю...

​Я чула, як вони ходять кімнатою. Рипіння підлоги під їхніми черевиками здавалося мені громом. Вони заглядали в кожен куток, відсували занавіски. Я уявляла Аміра — як він зараз стоїть десь на площі, стискаючи зуби від люті, віддаючи накази знайти мене будь-якою ціною. Для нього я не людина, я — втікачка, що порушила його закон. Вбивця. Тиран. Людина, яка купила моє життя і поставила на ньому своє клеймо «дружина». Я ненавиділа його в цю мить так сильно, що ця ненависть допомагала мені не знепритомніти від нестачі кисню.

​Кроки наблизилися до скрині. Я заплющила очі й почала молитися всіма мовами, які знала. Тільки не відкривай. Будь ласка, тільки не відкривай...

​— Тут порожньо, Саїде, — кинув інший голос. — Тут живуть лише стара і дитина. Ходімо далі, ми втрачаємо час.

​Коли звук їхніх кроків нарешті затих у лабіринтах вулиці, а вхідні двері захлопнулися, я ще кілька хвилин не могла поворухнутися. Лише коли Джаміля тихо постукала по кришці, я зрозуміла, що можу дихати.

​Вона допомогла мені вилізти. Я була вся в пилу, волосся розпатлане, обличчя мокре від сліз і поту. Джаміля взяла мене за плечі й подивилася прямо в очі — тепер у її погляді не було сумніву.

​— Тепер я все зрозуміла, — тихо промовила вона, і в її голосі почувся справжній острах. — Твій «чоловік» — це Амір Халід. Людина, яка тримає в руках серце Касабланки. Ти ховаєшся від того, перед ким схиляються навіть королі.

​Я впала перед нею на коліна, хапаючись за її суху руку.

— Джамілю, благаю! Не видавай мене! Якщо я повернуся до нього, я зникну назавжди. Він не пробачить мені цієї втечі. Він зачинить мене так глибоко, що я забуду сонячне світло!

​Стара жінка важко зітхнула, дивлячись на перелякану Ісму, що тулилася до стіни.

— Я допоможу тобі, дитино. Моя хата бачила багато горя, і я не стану тою, хто кине пташку в пазурі лева. Але ти маєш розуміти... Амір Халід не з тих, хто припиняє пошуки. Його люди просіють усю медіну через дрібне сито. Я не знаю, як довго мої стіни зможуть тебе берегти від такої поважної і страшної людини.

​Я притислася до її ніг, задихаючись від вдячності й жаху водночас. Я знала: це лише тимчасовий перепочинок. Амір уже близько. Я відчувала його тінь, що нависла над цим бідним кварталом, і знала, що він не зупиниться, поки не знайде свою «власність».

Минуло три дні. Три дні, які здалися мені спуском у саме пекло. Касабланка, моє місто, яке я знав до останнього камінця, раптом перетворилося на чорну діру, що поглинула ту, без якої моє життя втратило будь-який сенс.

​Я стояв у своєму кабінеті, дивлячись на нічне місто крізь панорамне скло. Моє відображення лякало мене самого: запалі очі, триденна щетина, кулаки, розбиті об стіну в приступі безсилої люті. На столі лежав її паспорт — папірець, який тепер не вартував нічого, бо її самої не було поруч.

​— Де вона, Саїде?! — мій голос зірвався на хрип, коли начальник охорони вкотре зайшов з опущеною головою.

— Ми перевернули кожну ятку на базарі, пане. Ми перевірили кожне підвалля, кожен притон, кожен дорогий готель і кожну злиденну халупу. Її ніде немає. Наче крізь землю провалилася.

​Я змахнув зі столу кришталевий графин, і він розлетівся на тисячі скалок. Так само, як і моє серце.

— Вона не могла просто зникнути!  У неї немає грошей! Ви — зграя нікчемних ідіотів, якщо одна налякана жінка змогла обвести вас навколо пальця!

​Саїд мовчав. Він знав, що зараз будь-яке слово лише піділлє масла у вогонь. А я... я помирав від страху. Не від того, що вона втекла — це я міг би пробачити. Я боявся, що Караме знайшов її першим. Боявся, що вона лежить десь у темному завулку, стікаючи кров’ю, або що її тримають у підвалі, вибиваючи з неї інформацію про мене.

​Я кохав її. Кохав так сильно, що це почуття стало моєю найбільшою слабкістю. Я хотів дати їй увесь світ, а натомість дав їй лише страх і стіни свого палацу. Я розумів, чому вона втекла, але від цього біль не ставав меншим.

​— Підніміть нагороду, — тихо сказав я, притискаючи лоб до холодного скла. — Подвійте її. Потройте. Оголосіть, що кожен, хто приховає її — ворог родини Халідів. А той, хто приведе її живою... отримає все, що забажає.

​Я заплющив очі й побачив її обличчя — те, як вона сміялася в Києві, як дивилася на мене з ніжністю, перш ніж я привіз її в цей марокканський кошмар.

​— Аселю... — прошепотів я в порожнечу кімнати. — Де б ти не була, благаю, будь живою. Я спалю це місто до останньої цеглини, але я знайду тебе. Навіть якщо ти зненавидиш мене за це до кінця своїх днів.

​Я знову взяв телефон. Був ще один шлях. Небезпечний. Брудний. Шлях через тих, з ким я ніколи не хотів мати справу. Якщо офіційна охорона не впоралася — я випущу на вулиці псів пустелі. Я знайду її, навіть якщо мені доведеться заглянути в очі самому дияволу.

Дні в будинку Джамілі тяглися повільно, немов густий мед, але в цій тиші я нарешті знайшла щось схоже на спокій. Ми вирішили одностайно: поріг дому для мене — це зачинена брама. Вулиці медіни кишіли людьми Аміра, їхні очі були всюди, а плакати з моїм обличчям та обіцянками нечуваної винагороди прикрашали кожен стовп.

​Але я не могла просто сидіти, склавши руки, і слухати, як моє серце калатає від кожного шурхоту за дверима. Почуття провини перед цією бідною родиною, яка ризикувала всім заради мене, пекло сильніше за марокканське сонце.