Розділ 17

Аеропорт Мохаммеда V зустрів її шумом, різноголоссям і хаосом. Асель, ховаючи обличчя за великими окулярами та хусткою, пробиралася крізь натовп до стіки реєстрації на рейс до Парижа. Її паспорт, український паспорт, був єдиним квитком у минуле життя.

​Вона нарешті опинилася біля стійки. Молода дівчина-співробітниця, втомлено усміхаючись, взяла її документи.

​— Доброго ранку. Ваш квиток, будь ласка.

​Асель протягнула роздруківку броні. Дівчина почала швидко вводити дані в комп'ютер. Час тягнувся, як гума. Асель раз по раз озиралася, очікуючи побачити чорні костюми охорони Аміра.

​Раптом пальці дівчини на клавіатурі завмерли. Вона нахмурилася, дивлячись на екран, а потім перевела погляд на Асель, але вже без усмішки. У цьому погляді з'явилося щось офіційне і холодне.

​— Пані Асель Халід? — запитала вона,  вимовляючи прізвище Аміра.

— У чому проблема? 

​Дівчина натиснула якусь кнопку під столом і повільно повернула паспорт Аселі.

— Мені дуже шкода, пані, але я не можу вас зареєструвати на цей рейс.

​— Чому? Квиток оплачено, документи в порядку! — голос Аселі зірвався на крик. Люди навколо почали озиратися.

​— Справа не в квитку. Система видає заборону на виїзд. Оскільки ви є дружиною громадянина Марокко, Аміра Халіда, — дівчина вимовила це ім'я з особливим трепетом, — згідно з нашим законодавством, для перетину кордону вам необхідна письмова або особиста згода вашого чоловіка. Без його дозволу ви не можете покинути країну.

​Світ навколо Аселі хитнувся. Мармурова підлога аеропорту раптом здалася крихким льодом, який ось-ось провалиться.

​— Що? Який дозвіл? Я громадянка України! — вона вхопилася за край стійки, щоб не впасти. — Ви не маєте права мене тримати!

Асель стояла біля стійки реєстрації, і світ навколо неї почав повільно розпадатися на шматки. Слова дівчини-адміністратора лунали у вухах, наче вирок, який не підлягав оскарженню.

​— Ви не розумієте... — прошепотіла Асель, відчуваючи, як горло стискає спазм. — Я не дружина Аміра Халіда. Ми не одружені. Я громадянка України, я маю право вилетіти!

​Дівчина за стійкою лише втомлено й холодно похитала головою, розвертаючи монітор так, щоб Асель могла бачити систему. У графі «Сімейний стан» арабською та французькою мовами чорним по білому було вказано: «Заміжня. Чоловік — Амір Халід».

​Шок ударив сильніше . Коли? Як він зміг це зробити без її підпису, без обручок, без жодного слова? У ту мить вона зрозуміла всю глибину прірви, у яку потрапила. Амір не просто привіз її до Марокко — він привласнив її на державному рівні, зробивши частиною свого світу за законами країни, де слово чоловіка було вищим за волю жінки.

Раптом натовп туристів позаду неї розступився, і по залу аеропорту розповзлася гнітюча тиша. Асель відчула цей погляд ще до того, як побачила його.

​Саїд. Начальник охорони Аміра.

​Він ішов спокійно, впевнено, його чорний костюм здавався чужорідною плямою серед яскравого літнього одягу мандрівників. У його очах не було гніву — лише холодна, професійна рішучість. За ним ішли ще двоє охоронців, чиї обличчя нагадували кам'яні маски.

​Саїд зупинився за крок до неї. Він не торкнувся її, але Асель відчула себе так, ніби її закували в кайдани.

​— Пані Халід, — вимовив він, і це прізвище тепер пекло її, наче розпечене тавро. — Пан Амір дуже засмучений вашою... прогулянкою. Він чекає на вас.

​— Я нікуди не поїду, — Асель відступила назад, впираючись спиною в стійку реєстрації. — Ви не маєте права! Я не його дружина! Це фальсифікація!

​Саїд ледь помітно, майже співчутливо, кивнув дівчині за стійкою, і та мовчки простягнула йому її паспорт.

​— У цій країні, пані, пан Амір сам створює права. Для системи, для закону і для всього Марокко — ви його законна дружина. І ви не покинете цю землю без його підпису.

​Він зробив жест рукою, вказуючи на вихід, де вже чекали чорні машини з тонованим склом.

​— Прошу вас, не змушуйте нас застосовувати силу на очах у людей. Пан Амір хоче бачити вас цілою.

​Асель подивилася навколо — сотні людей проходили повз, сміялися, обіймалися, летіли додому. Вона була в центрі величезного аеропорту, але ніколи в житті не почувалася настільки самотньою. Вона була власністю людини, яка перетворила кохання на абсолютну владу.

​Вона повільно опустила плечі. Саїд взяв її під лікоть — не грубо, але міцно — і повів до виходу. Кожен крок по глянцевій підлозі термінала був кроком назад у клітку, де її вже чекав «чоловік», про шлюб із яким вона дізналася лише тоді, коли спробувала втекти.

Асель

Світ навколо мене плив, перетворюючись на розмиту пляму кольорів та звуків. Кожен оберт коліс машини Саїда віддаляв мене від свободи й наближав до того, кого я тепер боялася сильніше за саму смерть. Саїд мовчав, дивлячись на дорогу з холодною байдужістю, а я забилася в куток заднього сидіння, обхопивши себе руками.

​Мене нудило. І це була не просто морська хвороба чи стрес. Це відчуття — важке, липке, виснажливе — оселилося всередині мене вже кілька тижнів тому. Я притиснула долоню до живота, і серце пропустило удар. Я не робила тест. Я боялася. Боялася побачити те, що остаточно зачинить за мною двері в Марокко. Якщо я вагітна... Амір ніколи мене не відпустить. Він зробить мене частиною своєї фортеці, своєю власністю, матір’ю спадкоємця імперії Халідів. Від цієї думки мені хотілося кричати, але з горла виривалося лише хрипке схлипування.

​Я плакала всю дорогу, розмазуючи сльози по щоках. Я розуміла, що накоїла. Я сама пішла в його капкан, дозволила пристрасті засліпити себе, а тепер дізналася, що я — «дружина». Без моєї згоди, без мого відома. Просто юридичний факт у його системі координат.

​Раптом машина загальмувала. Ми зупинилися в самому центрі міста, де галас ринку перекривав навіть мої власні думки. Саїд кинув на мене швидкий погляд через дзеркало.

— Зачекайте тут,пані.

​Він вийшов разом з охороною. Я бачила через тоноване скло, як він відійшов на кілька метрів, нервово прикурив і дістав телефон. Він говорив різко, його обличчя було напруженим. Сумніву не було — він звітував Аміру. Можливо, Амір уже виїхав нам назустріч. Можливо, він уже чекав мене з тією своєю крижаною посмішкою, яка не обіцяла нічого доброго.