Розділ 15

Ранок розлився по спальні м'яким золотим світлом, пробиваючись крізь важкі шовкові штори. Я лежала в ліжку, відчуваючи кожною клітиною тіла солодку млосність після нашої ночі. Амір уже встав і збирався в душ; я чула шум води за стіною.

​Раптом екран його телефона, що лежав на тумбочці, засвітився. Коротке вібрато розрізало тишу. Я мимоволі кинула погляд на дисплей. Фотографія — Лейла, і підпис: «Наша домовленість залишається в силі. Чекаю на підпис».

​Ще кілька днів тому це повідомлення стало б для мене отрутою. Я б шукала приховані сенси, плакала б чи знову вимагала пояснень. Але сьогодні... сьогодні все було інакше. Після вчорашньої розмови з Феріхою та тієї ніжності, якою Амір огорнув мене вночі, я відчула дивну, майже непохитну впевненість. Я знала його серце. Я бачила його справжнім. Лейла могла чекати на підписи, на документи, на бізнес-рішення — це був його світ обов’язків, але моїм був сам Амір. Я просто відвернулася до вікна, дозволяючи цьому повідомленню згаснути в тиші, не давши йому жодного шансу зіпсувати мій ранок.

​Коли Амір вийшов із ванної з рушником на стегнах, краплі води ще блищали на його широких плечах. Він підійшов до ліжка, нахилився і поцілував мене в лоб.

​— Я сьогодні нікуди не поїду, — тихо сказав він, і в його очах я побачила щось таке рідкісне для нього — спокій. —  Сьогодні існують тільки ти, я і цей день.

​

​Ми провели цей день так, ніби Марокко належало тільки нам. Амір наказав прислузі не турбувати нас, і ми снідали на терасі, довго розмовляючи ні про що. Він сміявся, розповідав мені історії зі свого дитинства, які раніше тримав під замком.

​Ми гуляли в саду, де він власноруч зрізав для мене найкращі троянди, не звертаючи уваги на колючки. Ми разом годували коней — Асад і Лайла мирно жували яблука з наших рук, а Амір притримував мене за талію, стежачи, щоб я не напружувала ногу. Біль майже зник, витіснений відчуттям повної безпеки.

​Вдень ми влаштувалися біля басейну. Амір читав мені вголос, і хоча я не розуміла всіх арабських віршів, звук його голосу діяв на мене як найкращі ліки. Він був лагідним, постійно торкався моєї руки, ніби перевіряючи, чи я справді поруч. В його погляді більше не було тієї тривожної напруги, яка зазвичай супроводжувала його в офісі.

​Ми багато сміялися. Я вчила його українських слів, а він з кумедним акцентом повторював: «Моя кохана принцеса».

​Коли сонце почало хилитися до океану, забарвлюючи все навколо в неймовірні відтінки рожевого та помаранчевого, ми сиділи на гойдалці в глибині саду. Я поклала голову йому на плече, а він міцно обійняв мене, вкриваючи нас одним пледом.

​— Знаєш, Аміре... — прошепотіла я, заплющуючи очі від задоволення. — Сьогодні я вперше відчула, що я вдома. Не в будинку, не в країні, а саме з тобою.

​Він нічого не відповів, лише міцніше притиснув мене до себе і поцілував у маківку. У цій тиші було стільки кохання, що слова були зайвими. Ми були щасливі. Беззастережно, щиро, по-справжньому. 

Минув тиждень, який став для мене часом тихого перетворення. Маєток Халідів більше не здавався мені ворожою фортецею. Навпаки, він став коконом, у якому я ховалася від усього світу.

​Нудота вранці стала моєю постійною супутницею, але я навчилася майстерно її приховувати. Я виходила до сніданку пізніше, пила лише воду з лимоном і списувала свою блідість на акліматизацію. Я все ще не наважувалася зробити тест. Здавалося, поки я не побачу ті дві смужки, це залишається моєю таємницею, моїм маленьким дивом, яке ніхто не зможе відібрати. Я боялася, що офіційне підтвердження зруйнує ту крихку рівновагу, яку ми з Аміром нарешті знайшли.

​Але найдивнішим стало те, що в мені прокинулася жага до творчості, про яку я й не підозрювала.

​Тихі ранку Асель (від першої особи)

​«Я знайшла свій спокій не в розмовах і не в читанні, а в кольорах. Амір, помітивши мій інтерес, наступного ж дня після нашого вихідного наказав облаштувати для мене невелику світлу кімнату з видом на сад. Тепер там стояв мольберт, пахло олією та свіжим полотном.

​Коли я брала в руки пензель, світ навколо затихав. Я малювала не Київ і не сумні спогади. Моя рука сама виводила на полотні буйство марокканських фарб: глибоку синяву океану, золото пісків, насичену зелень листя бугенвіллеї.

​Я малювала Феріху та її дівчаток, малювала Аміра, коли він не бачив — його суворий профіль, який пом’якшувався лише поруч зі мною. У кожному мазку була моя надія. Кожен колір був відображенням того, що відбувалося всередині мене.

​Малювання стало моєю медитацією. Коли шлунок знову стискався від нудоти, я просто закривала очі, робила глибокий вдих і додавала на полотно трохи яскраво-червоного чи сонячно-жовтого. Це допомагало.

​Кена часто заходила до мене, приносячи чай. Вона довго стояла біля моїх робіт, хитаючи головою.

— У вас талант, пані. Ви бачите наш світ так, як ми самі його не бачимо. Ви бачите в ньому душу.

​Я посміхалася їй, відчуваючи, як під серцем пульсує нове життя. Я ще не була готова сказати про це Аміру. Я хотіла насолодитися цим спокоєм ще трохи. Хотіла, щоб моя перша справжня картина була закінчена до того, як наше життя знову зміниться».

​Одного вечора, коли сонце вже сідало, Амір тихо зайшов до моєї майстерні. Я якраз закінчувала пейзаж, де море зливалося з небом. Він зупинився за моєю спиною, поклав руки мені на плечі й довго мовчав. Його дихання було теплим, і я відчула, як він розслабляється, просто перебуваючи в цій атмосфері творчості.

​— Ти дивовижна, Аселю, — прошепотів він, цілуючи мене в маківку. — Ти принесла в цей дім не лише себе, а й світло.

​Я обернулася до нього, і на мить мені захотілося все розповісти. Сказати, що причина мого натхнення — не лише фарби, а й те, що росте в мені. Але я лише міцніше притиснулася до нього, залишаючи свою таємницю при собі ще на одну ніч.

Тиша майстерні, яка ще годину тому здавалася цілющою, раптом стала задушливою. Телефонний дзвінок розірвав її, як постріл. Я бачила, як змінилося обличчя Аміра — воно вмить перетворилося на холодну маску, яку я так сподівалася більше не бачити.