Розділ 14

Я розплющила очі, і перше, що відчула — не біль у нозі, а важку, підступну нудоту, яка підступала до самого горла. Світ навколо хитнувся, і я ледь встигла добігти до ванної кімнати.

​

​Я сиділа на холодній мармуровій підлозі, притиснувши чоло до краю раковини. Всередині все тремтіло. Слабкість була такою сильною, що я заледве могла підняти руку, щоб умитися холодною водою.

​— Це просто стрес, — прошепотіла я своєму блідому відображенню у дзеркалі. — Це вчорашні сльози. Це Лейла, це крики Аміра, це порожнеча цього будинку. Мій організм просто не витримує цього пекла.

​Я згадала вчорашній вечір, те, як Амір зайшов до кімнати, і як я вдавала, що сплю, аби тільки не чути його виправдань. Серце боліло так сильно, що здавалося, ніби тіло просто відмовляється функціонувати. Нервове виснаження — ось як це називається. Я занадто багато плакала, занадто мало їла і занадто сильно хотіла додому.

​Я повернулася в ліжко, відчуваючи дивну важкість у всьому тілі. Запахи, які раніше мені подобалися — аромат кави, що доносився з кухні, солодкі пахощі квітів з саду — зараз викликали лише новий напад нудоти.

​У двері обережно постукала Кена.

— Пані Аселю, ви прокинулися? Я принесла вам сніданок.

​— Забери... — видавила я, закриваючи рот рукою. — Будь ласка, просто принеси мені води з лимоном. Мені погано.

​Кена зайшла в кімнату, і її уважний, чіпкий погляд миттєво зафіксувався на моєму обличчі. Вона підійшла ближче, поклала руку мені на лоб.

— Температури немає. Ви дуже бліда. Можливо, це через ногу? Чи ви вчора щось не те з’їли в місті?

​— Ні, Кено. Я просто втомилася. Дуже втомилася від усього цього, — я відвернулася до вікна, не бажаючи бачити її жалісливий погляд.

​Але десь глибоко всередині, під шаром розпачу та думок про Київ, промайнула інша думка. Тиха, ледь чутна, від якої мої пальці мимоволі стиснули ковдру. Я згадала ту ніч у Києві, з якої все почалося. Нашу першу ніч з Аміром.

​Ні, цього не може бути. Тільки не зараз. Не в цьому хаосі.

Вечір огорнув маєток прохолодою, приносячи з собою довгоочікуване затишшя. Коли Амір повернувся, у домі не чути було ні криків, ні звуків розбитого посуду. Здавалося, повітря між ними очистилося після грози, залишивши лише втому та тихий сум.

​Амір зайшов до кімнати не як розлючений лев, а як людина, що шукає прихистку. У руках він тримав величезний букет білих лілій — їхній аромат миттєво заповнив спальню.

​— Я не хочу більше воювати з тобою, Аселю, — тихо промовив він, сідаючи на край ліжка й протягуючи мені квіти. — У мене вистачає ворогів за цими стінами. Тут я просто хочу бачити твою посмішку.

​Я прийняла букет, вдихаючи солодкий аромат. Нудота, що мучила мене зранку, трохи відступила, залишивши лише легку слабкість. Сваритися справді більше не було сил. Моє серце, попри всі образи, все ще тягнулося до нього.

​— Я теж втомилася, Аміре, — відповіла я, торкнувшись його руки. — Просто... мені важко бути частиною таємниць, про які я нічого не знаю.

​Він нічого не відповів на це, лише ніжно поцілував мої пальці, а потім додав:

— Завтра ввечері ми запрошені в гості. Мій найкращий друг, Марат, влаштовує невелику вечерю. Я хочу, щоб ти пішла зі мною. Тобі потрібно змінити обстановку, побачити інших людей. Марат — людина, якій я довіряю як самому собі.

​Першою моєю реакцією була відмова. Мені хотілося сховатися, зачинитися в кімнаті й нікого не бачити, особливо після зустрічі з Лейлою.

— Я не знаю, Аміре... моя нога ще трохи болить, і я почуваюся не найкращим чином.

​— Будь ласка, — він подивився на мене з такою надією, що я не змогла встояти. — Там не буде офіціозу. Тільки свої. Марат дуже хоче познайомитися з жінкою, яка змусила мене забути про все на світі.

​Я здалася. Можливо, він мав рацію: цей вечір міг стати тим самим містком, який знову з’єднає нас.

​Наступного дня підготовка до візиту зайняла весь пообідній час. Кена допомогла мені підібрати сукню, яка приховувала мою блідість, і зробила вишукану зачіску. Щоразу, коли я нахилялася, легке запаморочення нагадувало про себе, але я списувала це на хвилювання.

​Ми виїхали, коли сонце почало сідати за горизонт, забарвлюючи небо в колір стиглого граната. Амір весь шлях тримав мене за руку, і в цьому жесті було стільки мовчазної підтримки, що я майже заспокоїлася.

​Маєток Марата знаходився в елітному районі на узбережжі. Це була сучасна вілла з величезними панорамними вікнами та розкішним садом. Коли ми вийшли з машини, нас зустрів високий, усміхнений чоловік з відкритим обличчям — зовсім не схожий на суворого Аміра.

​— Нарешті! — Марат міцно обійняв Аміра, а потім схилився над моєю рукою. — Тепер я розумію, чому цей чоловік став таким скритним. Таку красу справді хочеться сховати від усього світу. Ласкаво просимо, Аселю.

​Ми пройшли до тераси, де вже був накритий стіл. Але щойно я відчула запах смаженого м'яса та марокканських спецій, шлунок знову зрадницьки стиснувся. Я змусила себе посміхнутися, сподіваючись, що цей вечір пройде без пригод.

Маєток Марата зустрів нас не холодною розкішшю, а справжнім домашнім затишком, якого мені так бракувало в нашому кам’яному палаці. Марат з гордістю познайомив мене зі своєю дружиною — Феріхою. Вона була втіленням ніжності: м’які риси обличчя, теплий погляд і округлий животик, який вона час від часу обережно погладжувала.

​— Ласкаво просимо, Аселю. Марат стільки розповідав про вас! — Феріха обійняла мене так щиро, наче ми були знайомі все життя.

​Поруч із нею крутилися дві маленькі доньки, схожі на янголят із темними кучерями. Вони з цікавістю роздивлялися мою сукню, а потім їхня увага переключилася на Аміра.

​

​Я спостерігала за тим, як Амір дістає подарунки. Це не були просто дорогі дрібнички — він підібрав те, що змусило очі дівчаток сяяти. Старшій він подарував професійний набір для малювання, про який вона, вочевидь, мріяла, а молодшій — неймовірну ляльку ручної роботи.