Розділ 13

Минула година, яка здалася вічністю. Важка тиша маєтку тиснула на скроні, а біль у нозі став ниючим і виснажливим. Коли двері спальні знову тихо прочинилися, я затамувала подих. На порозі стояв Амір. Він зняв піджак, розстебнув верхні ґудзики сорочки, а його волосся було скуйовджене, наче він увесь цей час міряв кроками свій кабінет.

​У руках він тримав склянку води та кілька ампул із ліками, які залишив лікар. Він підійшов до ліжка мовчки, присів на край і довго дивився на мою заплакану постать. Його лють випарувалася, залишивши лише безмежну втому та сум.

​— Вибач мені, — прошепотів він, і його голос надломився. — Я не мав права кричати. Я просто... я збожеволію, якщо з тобою щось станеться. Ти — єдине світле, що залишилося в моєму житті . Я не вмію кохати по-іншому, Аселю. Я вмію тільки захищати, навіть якщо це виглядає як клітка.

​Я простягнула руку і торкнулася його щоки, відчуваючи легку щетину. Моя образа розтанула, як сніг під гарячим марокканським сонцем.

​— І ти вибач мені, Аміре, — мої губи тремтіли. — Я сказала жахливі речі ... Я просто хотіла зробити тобі боляче, бо сама страждала. Я знаю, що ти робиш усе для нас. Я хочу бути тут, з тобою, але мені страшно бути самотньою.

​Він обережно допоміг мені випити ліки, а потім гукнув Кену. За кілька хвилин у кімнату принесли вечерю на великих срібних тацях. Оскільки лікар суворо заборонив мені вставати, Амір влаштував справжній пікнік прямо на ліжку. Він сам розрізав для мене м'ясо, підносив до губ шматочки ароматних фруктів, намагаючись розсмішити розповідями про свої дитячі витівки в цьому домі. У ці хвилини не було ні Максута Караме, ні спалених складів, ні привидів минулого. Були тільки ми.

​Коли вечеря була закінчена, Амір обережно вклав мене на подушки. Він роздягнувся і ліг поруч, притягнувши мене до себе з такою ніжністю, ніби я була зроблена з найтоншої порцеляни.

​

​Я поклала голову йому на груди, слухаючи мірний стукіт його серця. Жар поступово відступав під дією ліків, а біль у нозі вщухав у його обіймах. Ми заснули разом, сплетені руками, посеред тиші великого маєтку, яка цієї ночі нарешті перестала бути ворожою.

Минуло кілька днів, і молодість взяла своє. Набряк на нозі спав, а разом із ним пішов і той липкий страх, що отруював мої вечори. Мені хотілося дихати, хотілося діяти. А головне — мені хотілося змити той гіркий присмак нашої сварки.

​Ранок почався з аромату кориці та яблук, який заповнив усю кухню маєтку. Навіть Кена, здавалося, трохи відтала, спостерігаючи за тим, як я вправно пораюся з тістом. Коли золотавий пиріг, ще гарячий і духмяний, опинився на столі, я зрозуміла: я не можу просто чекати вечора. Я хочу побачити його зараз, у тому його суворому світі, де він почувається господарем.

​Я вийшла на ганок, де біля важких дверей чергував Саїд — начальник охорони, чиє обличчя нагадувало викарбуваний з граніту барельєф.

​— Саїде, я хочу поїхати до Аміра. В офіс, — я намагалася, щоб мій голос звучав максимально впевнено, хоча серце трохи калатало.

​Саїд повільно повернувся до мене, навіть не змінивши пози.

— Пані Аселю, ви знаєте наказ пана Аміра. Вихід за межі маєтку суворо заборонено. Тим паче після вашої травми.

​— Але я вже здорова! Дивіться, — я зробила кілька кроків, демонструючи, що більше не шкутильгаю. — Я приготувала йому обід. Це сюрприз. Ви ж знаєте, як важко він працює останні дні. Йому потрібно трохи радості.

​— Сюрпризи часто закінчуються проблемами, пані, — Саїд залишався непохитним. — Безпека — це не гра.

​— Саїде, — я підійшла ближче, дивлячись йому прямо в очі. — Ви ж вірна йому людина. Ви бачите, як він виснажений. Я просто хочу бути поруч десять хвилин. Будь ласка.

​Саїд зітхнув, цей звук був схожий на скрип старих воріт. Він дістав рацію і телефон.

— Я спробую зв'язатися з паном Аміром. Якщо він дасть добро — ми їдемо.

​Він набрав номер. Один раз, другий, третій... Я бачила, як він хмуриться.

— Пан не відповідає. Напевно, на нараді або в порту.

​— Якщо він не відповідає, це не означає "ні", — швидко втрутилася я. — Ви ж самі бачили, як він переживав через мою нудьгу. Він буде тільки радий. Саїде, я беру відповідальність на себе. Якщо він розгнівається — каріть мене.

​Саїд ще хвилину дивився на дорогу, а потім різко кивнув одному з підлеглих.

— Готуйте другу машину. Повний супровід. Маршрут — головний офіс Халідів.

​Я сіла на заднє сидіння броньованого джипа, притискаючи до себе коробку з ще теплим пирогом. Машина рушила, і я вперше за довгий час побачила вулиці Касабланки крізь скло. Місто шуміло, дихало, воно було живим і небезпечним водночас.

​Коли ми під'їхали до скляної вежі, де знаходився офіс Халідів, Саїд знову спробував додзвонитися Аміру, але телефон знову мовчав.

​— Йдіть, пані, — кивнув він мені, відчиняючи двері машини біля самого входу. — Але пам'ятайте: ми за вашою спиною кожну секунду.

​Я пройшла крізь скляні двері, тримаючи свій подарунок, як щит. Я ще не знала, що за цими дверми на мене чекає не лише Амір, а й нова хвиля шторму, який він так ретельно намагався від мене приховати.

Коли двері кабінету відчинилися, аромат яблучного пирога, який я так дбайливо несла крізь усе місто, раптом зник, витіснений важким, солодкуватим запахом дорогих французьких парфумів.

​Амір сидів у своєму кріслі, нахилившись над документами, а поруч із ним, майже впритул, стояла вона. Та сама жінка з фотографії. У житті вона виглядала ще ефектніше: ідеальна укладка темного волосся, вишуканий костюм, що підкреслював її фігуру, і холодний, впевнений погляд господині життя. Вона щось тихо говорила йому, нахилившись так низько, що її волосся майже торкалося його плеча.

​Амір виглядав застиглим, наче натягнута струна. Його пальці стискали золоту ручку, а обличчя було блідим і непроникним.

​— Я не завадила? — мій голос пролунав тонко, але я змусила себе стояти рівно.

​Всередині все обірвалося від раптового уколу ревнощів. Це було фізичне відчуття, ніби в груди встромили крижану голку. Але я виховала в собі гордість: жоден м'яз на моєму обличчі не здригнувся. Я лише міцніше притиснула до себе коробку з пирогом.