Розділ 12

Сонячні промені пронизували кімнату, висвічуючи кожну порошинку в нерухомому повітрі палацу. Я тримала в руках новий телефон — холодний, ідеальний, але такий важкий від таємниць. Коли стара сім-карта нарешті опинилася всередині, серце калатало десь у самому горлі.

​Один виклик. Один голос, який зв’язував мене з домом.

​— Алло, мамо... — мій голос зірвався на першому ж слові.

​Я розповіла все. Про те, як земля пішла з-під ніг, коли я зустріла Аміра. Про те, що це не просто інтрижка, а кохання, яке спалило всі мости. Про Марокко, про палац, про ніч, яка змінила мою долю. Мама мовчала довго, і ця тиша була гучнішою за будь-який крик. А потім вона розповіла про Дениса. Про те, як він приходив, як шукав мене, як його очі згасали з кожним днем невідомості.

​Розпач накрив мене з головою. Я уявила його — розгубленого, зрадженого мною. Але мама, всупереч моїм очікуванням, не стала мене проклинати.

— Аселю, доню... — зітхнула вона. — Ти вже доросла жінка. Життя — це не завжди пряма лінія. Якщо твоє серце обрало цей шлях, ти маєш право по ньому йти. Я не буду тебе судити. Будь просто щасливою, якщо це можливо в такій ситуації.

​Після розмови я відчула себе спустошеною. Я набрала номер Аміра. Раз, другий... Але щойно чула гудки, скидала. Я не знала, що йому сказати. Я боялася, що він почує в моєму голосі відлуння Києва, відлуння Дениса.

​

Я спустилася в їдальню, загорнувшись у легку шовкову накидку. Кена вже чекала, розставляючи на столі свіжі фрукти та ароматну випічку. Вона рухалася безшумно, наче тінь, з охайно зачесаним волоссям і незмінно спокійним обличчям.

​Мені було нестерпно самотньо. Мені хотілося простої людської розмови, хотілося дізнатися більше про чоловіка, заради якого я опинилася тут.

​— Кено, — тихо покликала я, коли вона наповнювала мою чашку чаєм. — Розкажи мені про Аміра. Який він був раніше? Якою дитиною він був у цьому великому домі?

​Кена на мить завмерла. Її пальці міцніше стиснули ручку чайника, але вона не підняла очей.

— Пане Амір — дуже поважна людина, пані Аселю, — її голос був рівним, офіційним. — Він завжди був серйозним сином свого батька.

​— Але він же колись сміявся? Грався тут у саду? — я намагалася зазирнути їй в обличчя, шукаючи хоч краплю приязні. 

​Кена різко відставила чайник. Її погляд став крижаним, хоча вона продовжувала тримати дистанцію.

— Моє завдання — стежити за вашим комфортом, а не обговорювати минуле мого господаря. Тут, у Марокко, ми не ставимо зайвих запитань, пані. Вам краще просто насолоджуватися сніданком.

​Вона вклонилася і швидко вийшла з кімнати, залишивши мене одну серед розкоші, яка раптом здалася холодною, як лід. Вона трималася осторонь, наче я була не коханою жінкою Аміра, а лише черговою гостею, яка скоро зникне, залишивши по собі лише запах півоній.

​Я дивилася на свій чай. Мені було страшно. Якщо навіть слуги в цьому домі вважають мене чужою, то ким я стану для Аміра, коли пристрасть трохи вщухне, а проблеми з батьком стануть ще важчими?»

Амір

Я сиджу в кріслі батька, і воно здається мені занадто великим, хоча я вже давно переріс його за зростом. Важке червоне дерево, запах старого паперу та дорогого тютюну — цей кабінет завжди був серцем нашої імперії, а тепер він став моєю камерою.

​Скляна стіна за моєю спиною відкриває вид на Касабланку, але я не бачу міста. Я бачу лише цифри на моніторах, які стрімко падають, і звіти, від яких тхне катастрофою.

​

​Мій батько не просто будував бізнес. Він будував фортецю, випалюючи все навколо себе. Він не знав слова "компроміс", і тепер, коли він лежить у шпиталі, обплутаний трубками, всі ті, кого він колись принизив чи розтоптав, виповзли зі своїх нір.

​Вони давлять з усіх сторін. Постачальники затримують вантажі, вимагаючи нових умов. Банки раптом почали переглядати наші кредитні лінії, ніби відчули запах крові. Навіть наші давні партнери, які роками їли з рук мого батька, тепер дивляться на мене з холодною цікавістю: чи вистою я? Чи зламаюся під вагою цієї корони?

​Ворогів у нього було більше, ніж друзів. Я відчуваю їхні погляди навіть крізь зачинені двері. Вони чекають моєї помилки. Кожна підписана мною папір — це ризик. Кожен дзвінок — це нова загроза. Вони думають, що я слабкий, бо я "той син, що жив в Україні", той, хто не має батьківської жорстокості.

​Я стискаю скроні. Голова розривається від болю. На столі вібрує телефон — знову повідомлення про чергову затримку в порту. Це саботаж. Чистий, продуманий саботаж.

​А ще є Асель. Вона там, у моєму домі чекає на мене, не знаючи, що я зараз перебуваю в центрі війни, яку не починав, але в якій зобов'язаний перемогти. Я бачив її пропущені дзвінки на екрані. Кожен з них — як нагадування про те, що я вкрав її з нормального світу і привіз у це пекло.

​Я скидав її дзвінки не тому, що не хотів чути. А тому, що боявся: якщо я почую її голос, я просто кину все. Я піду з цього клятого офісу, сяду в машину і поїду до неї, щоб просто сховати обличчя на її плечі. Але я не маю на це права. Якщо я програю цю битву, я не зможу захистити ні її, ні себе.

​Я дістаю з шухляди столу старий револьвер батька. Він завжди тримав його поруч. Тепер я розумію чому. У цій грі  полонених не беруть.

​— Ви думаєте, я здамся? — шепочу я в порожнечу кабінету. — Ви помиляєтеся. Я син свого батька. І я навчуся бути ще жорсткішим за нього

​Двері кабінету прочинилися, і на порозі з’явився мій начальник охорони. По його обличчю я зрозумів: новини з лікарні або з порту знову будуть поганими.

Слова начальника охорони впали в тишу кабінету, наче гільзи на бетонну підлогу.

​— Пане Аміре... склад у порту Касабланки. Його підпалили десять хвилин тому. Пожежники намагаються стримати вогонь, але там були паливо-мастильні матеріали та новий вантаж текстилю. Це не випадковість.

​Я не підвів погляду від столу. Мої пальці до білизни стиснули край масивного дубового стільця. Я знав це ім'я ще до того, як охоронець його вимовив.