Розділ 10

Гул двигунів приватного джета здавався мені криком пораненного звіра, що розриває нічне небо. У салоні панувала розкішна, майже мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне клацання клавіш — Амір відправляв повідомлення.

​Ми летіли над безоднею, залишаючи позаду все, що я вважала своїм життям. Попереду був Марокко — чужа, гаряча земля, яка тепер мала стати моїм прихистком або моєю в'язницею.

​

​«Я дивлюся на екран телефону, і кожна буква повідомлення матері пече мені пальці. "Мамо, мій батько в реанімації. Стан критичний. Я вже в повітрі, лечу до нього". Коротко. Холодно. Як і все моє життя між двома країнами. Мати залишилася в Україні, вона давно обрала свій шлях подалі від суворих законів батька, і я прилітав до неї, щоб знайти хоч краплю того спокою, якого мені так бракувало в Марокко. А знайшов — її.

​Я відчуваю тепло Асель поруч, і це єдине, що заважає мені збожеволіти від страху. Мій батько — скеля, на якій тримається наш рід. Якщо він піде, я стану головою імперії, маючи в руках лише попіл і зраду. Я вкрав наречену у власного брата. Я привіз її до ліжка вмираючого батька. Це гріх, за який Марокко не пробачає. Я бачу, як вона здригається від кожного поштовху літака, і мені хочеться закрити її своїм тілом від усього світу. Тільки живи, батьку. Дай мені шанс хоча б раз не обирати між честю і коханням».

​

​«Піді мною тисячі кілометрів чорної порожнечі, а в грудях — випалена пустеля. Я зрадниця. Це слово пульсує в моїх скронях у такт двигунам. Я зрадила Дениса, який, мабуть, зараз обриває мій вимкнений телефон. Я зрадила маму, якій збрехала в очі.Я зрадила ту дівчину, яка ще вчора вірила в правильність і мораль.

​Я дивлюся на профіль Аміра — жорсткий, застиглий, наче висічений з каменю. Він летить до батька, який при смерті, а я лечу в невідомість. А я? Хто я в цьому літаку? "Помилка" Аміра? Його хвилинна пристрасть, за яку я заплатила ціною власного життя? Я відчуваю, як його долоня накриває мою руку. Його хватка така міцно, ніби він боїться, що я розчинюся в цьому нічному небі. Я не відпускаю його руку, бо якщо я це зроблю — я просто впаду в цю прірву під нами».

​Я сильніше стиснув пальці Асель, притягуючи її руку до своїх губ. Я не зводив очей з ілюмінатора, де внизу вже почали з’являтися далекі вогні Касабланки.

​— Ми майже на місці, — прошепотів я, і в цьому шепоті було стільки болю, що Асель мимоволі притиснулася до мого плеча. — Будь зі мною. Що б не сталося там, на землі — просто не відпускай мою руку.

Колеса літака з глухим ударом торкнулися розпеченого бетону злітної смуги Касабланки. Коли двері відчинилися, мені в обличчя вдарило густе, гаряче повітря, просякнуте запахом океану, спецій і розігрітого піску. Це був подих зовсім іншого світу.

​Біля трапа вже чекала колона чорних броньованих позашляховиків. Чоловіки в строгих костюмах із кам’яними обличчями схилили голови, коли Амір зійшов на землю. Охорона батька. Вони кидали на мене швидкі, гострі погляди, в яких читалося німе запитання, але ніхто не наважився промовити й слова. Амір міцно тримав мене за руку, наче заявляючи свої права перед усім цим суворим світом.

​Ми сіли в машину, і почалася наша дорога до його дому.

​

​«Я притискаюся лобом до холодного скла автомобіля, намагаючись осягнути те, що бачу. Марокко... Це не те, що показують у туристичних буклетах. Це земля контрастів, яка водночас лякає і заворожує.

​За вікном проносяться високі, величні пальми, чиє листя здається викуваним із бронзи під палючим сонцем. Я бачу червону землю — таку насичену, ніби вона ввібрала в себе всю кров і пристрасть цієї країни. Вздовж дороги тягнуться нескінченні білі стіни вілл, прикрашені яскраво-рожевими квітами бугенвіллій, що спадають донизу, наче водоспади.

​Природа тут здається живою і водночас нещадною. Атлаські гори вдалині тонуть у блакитному серпанку, нагадуючи мені про те, наскільки я зараз далеко від своїх рідних верб і м’яких українських краєвидів. Тут усе занадто: занадто яскраве небо, занадто палюче сонце, занадто глибокі тіні.

​Ми проїжджаємо повз галасливі ринки, де повітря тремтить від спеки, і я бачу жінок у довгих одягах, чоловіків, які п’ють чай у затінку. Я почуваюся тут чужою. Кожна пальма, кожен камінь на цій дорозі ніби шепочуть мені: "Тобі тут не місце. Ти — помилка, яку привіз сюди їхній принц".

​Я дивлюся на Аміра. Він не дивиться на краєвиди. Його погляд спрямований вперед, туди, де на нього чекає батько і неминучість. Його профіль на фоні цього екзотичного пейзажу здається ще більш жорстким. Це його стихія. Це його дім. А я... я просто піщинка, яку занесло сюди штормом нашої пристрасті.

​Серце стискається від усвідомлення: я не просто змінила країну. Я змінила долю. І цей безкрайній океан, який блиснув на горизонті, тепер відділяє мене від усього, що я колись любила. Попереду — невідомість.

​Машина звернула з головного шосе на приватну дорогу, обсаджену кипарисами, що вела до високих кованих воріт.

Масивні ковані ворота беззвучно розчинилися, пропускаючи автомобіль у володіння родини Халід. Те, що я побачила, не було просто будинком — це був палац із білого каменю, оточений садом, який здавався справжнім оазисом посеред розпеченого Марокко. Повітря тут було прохолоднішим, наповненим ароматом жасмину та тихим дзюрчанням фонтанів.

​Амір допоміг мені вийти з машини. Його хватка була міцною, але я відчувала, як напруга в його тілі зростає з кожною секундою. Ми пройшли крізь високі арки в прохолодний хол, викладений вигадливою мозаїкою.

​З глибини коридору до нас поспішила жінка середніх років у традиційному марокканському вбранні. Її обличчя було спокійним і зосередженим.

​— Кено, — покликав Амір, і жінка миттєво схилила голову в пошані. — Це Асель. Вона моя гостя. Ти будеш допомагати їй у всьому. Слідкуй, щоб вона ні в чому не мала потреби.

​Кена кинула на мене швидкий, але теплий погляд і ввічливо привітала мене ламаною англійською. В її очах я не побачила осуду, лише щиру готовність служити, і це трохи розслабило мої заціпенілі плечі.