Розділ 7

Світ навколо мене не просто хитнувся — він розлетілся на тисячі гострих уламків. Я стояла, вчепившись пальцями в ремінець своєї сумочки так міцно, що шкіра на кісточках побіліла. Повітря в кабінеті раптом стало занадто мало.

​— Доброго ранку, Аселю. Радий, що ти прийняла запрошення, — голос Аміра розкотився по кімнаті, наче низький гул грому.

​Він підвівся з-за свого масивного столу. Рухи були повільними, впевненими, хижими. Жодної краплі здивування — лише спокійна, торжествуюча впевненість людини, яка точно знала, хто сьогодні увійде в ці двері.

​— Ви... ви... — я задихалася, не в змозі вимовити нічого зв’язного. — Це не помилка? Агенція сказала... міжнародна компанія...

​— Це і є міжнародна компанія, — він підійшов ближче, зупинившись на відстані двох кроків. Його парфуми — сандал і холодна сталь — миттєво заповнили мій простір. — Моя компанія. І тебе справді обрали з-поміж десятків претендентів. Не тому, що ти дівчина мого брата, а тому, що ти найкраща в тому, що робиш. Мені потрібен професіонал, Аселю.

​Я відчула, як усередині мене закипає лють. Гірка, обпікаюча лють на саму себе за те, що була такою наївною. Білі півонії, дзвінок від топової агенції, космічна зарплата... Це не був успіх. Це була розрахована до міліметра операція по моєму захопленню.

​— Ви все це підлаштували, — процідила я, відчуваючи, як гнів витісняє страх. — Весь цей цирк із рекрутерами... Ви просто граєтеся мною! Ви знаєте, що я з Денисом, ви знаєте, що це підло!

​Амір залишався нестерпно спокійним. Він почав щось говорити про графік, про інтенсивність занять для його інженерів, про те, що робота — це просто робота, і особисті стосунки не мають до цього відношення. Але я його не чула. У вухах шумів пульс. Я бачила лише його божевільні очі, які знову «сканували» мене, не залишаючи живого місця.

​— Досить, — обірвала я його на півслові. — Я не буду тут працювати. Мені не потрібні ваші гроші й ваша "робота мрії". Я відмовляюся.

​Я різко розвернулася, відчуваючи, що якщо залишуся тут ще на хвилину, то просто задихнуся. Мої підбори гучно цокали по паркету, коли я майже бігла до виходу. Я вже бачила ручку дверей, як символ свого порятунку, як раптом почула стрімкі кроки за спиною.

​Я не встигла навіть торкнутися дверей. Важка чоловіча рука лягла на дерево над моєю головою, перекриваючи шлях. Другою рукою він різко, але владно розвернув мене до себе.

​— Аселю, почекай... — почав він, але його голос обірвався.

​Ми опинилися занадто близько. Я бачила, як розширюються його зіниці, як важко здіймаються його груди. Напруга, що збиралася між нами з тієї самої секунди в аеропорту, нарешті досягла критичної точки.

​Він не збирався цього робити. Я бачила сумнів у його очах лише на частку секунди, але пристрасть виявилася сильнішою за розсудливість. Амір схилився і накрив мої губи своїми.

​Це був не просто поцілунок. Це був вибух. Божевільний, спраглий, майже агресивний дотик, від якого в мене підкосилися ноги. Він цілував мене так, наче від цього залежало його життя, наче він намагався випалити з моєї пам’яті всі поцілунки Дениса. Мої руки спочатку вперлися в його груди, намагаючись відштовхнути, але вже через мить пальці самі собою вчепилися в його сорочку.

​Світ зник. Залишився лише жар його губ, смак небезпеки і усвідомлення того, що з цієї пастки мені вже ніколи не вибратися.

Звук ляпаса розірвав тишу кабінету, наче постріл. Моя долоня горіла від удару, але щоки палали ще сильніше — від сорому, гніву та жаху перед тим, на що я щойно ледь не піддалася.

​Амір відхилив голову, його обличчя застигло, а на засмаглій шкірі почав проступати червоний слід від моїх пальців. Він не розлютився. Навпаки, у його погляді, який раніше був божевільно-пристрасним, тепер з’явилося щось схоже на похмуру повагу. Але мені було байдуже.

​— Як ви посміли... — мій голос зірвався на хрип. — Ви — брат Дениса! Ви чужий чоловік! Ви... ви просто чудовисько!

​Сльози, які я так відчайдушно намагалася стримати, нарешті прорвалися і обпекли очі. Я смикнула ручку дверей, і цього разу він не став мене зупиняти. Він просто стояв там, посеред свого розкішного кабінету, наче нерухома статуя, і дивився мені услід.

​Я вибігла в коридор, не бачачи нічого перед собою через пелену сліз. Дівчина на ресепшн щось запитала, але я пролетіла повз неї, наче за мною гналися всі демони світу. Кожен мій крок відбивався в голові пульсуючим болем: «Що я накоїла? Що він накоїв?»

​У ліфті я притулилася лобом до холодного дзеркала, намагаючись вгамувати істерику. Мої губи досі пекли від його поцілунку. Це було неправильно, це було брудно по відношенню до Дениса, але найстрашніше — я відчувала, що цей поцілунок був справжнім. Справжнішим за все, що я знала досі.

​Вискочивши на вулицю, я майже задихалася від свіжого повітря. Я йшла, не розбираючи дороги, розмазуючи туш по обличчю. Телефон у сумочці знову завібрував. Я здригнулася, боячись побачити ім’я Аміра, але на екрані світилося повідомлення від Дениса:

«Кохана, вибач за вчорашнє ще раз. Я замовлю столик у нашому ресторані на вечір. Люблю тебе».

​Мене знудило від цієї турботи. Від цієї фальшивої ідилії, яку я сама так старанно будувала. Я заблокувала телефон і просто пішла вперед, відчуваючи, що моє життя остаточно перетворилося на попелище.

Я сиділа на лавці в якомусь чужому сквері, намагаючись привести до ладу дихання. Обличчя пекло — чи то від холодного вітру, чи то від сорому, який накривав хвилями. Кожен раз, коли я заплющувала очі, я знову відчувала його руки на своїх плечах і цей владний, майже божевільний поцілунок.

​Моя сумка вібрувала на колінах. Я здригнулася, очікуючи чергового каяття від Дениса, але екран засвітився повідомленням від невідомого номера. Серце миттєво пропустило удар.

​«Ляпас був заслуженим. Але поцілунок — ні. Чекаю тебе завтра о 10:00. Робота все ще твоя».

​Я перечитала ці слова тричі. Кожна буква дихала його самовпевненістю. Він не вибачався. Він не благав про прощення. Амір просто констатував факт: він отримав те, що хотів, і він не збирається відступати.