Розділ 6

Ми сиділи в затишному куточку закритого клубу, де запах дорогого тютюну змішувався з ароматом старого коньяку. Навколо панувала тиша, яку лише злегка розбавляв приглушений джаз. Навпроти мене сидів Влад — людина, з якою ми пройшли чимало вогню й води ще до мого від’їзду в Марокко. Він майже не змінився, хіба що в кутиках очей з’явилися ледь помітні зморшки, а погляд став ще спокійнішим і впевненішим.

​— Давно не бачилися, брате, — Влад підняв свій келих, салютуючи мені. — Ти став ще похмурішим, ніж був. Марокканське сонце не розтопило твій лід?

​Я всміхнувся — вперше за цей складний ранок.

— Сонце там пекуче, Владе, але воно лише загартовує метал. Радий тебе бачити в доброму гуморі. Як твої справи? Як родина?

​Влад розслаблено відкинувся на спинку шкіряного крісла, і його обличчя вмить просвітліло.

— Дівчата ростуть. Старша вже пішла на танці, молодша — справжній маленький тиран, вся в матір. Знаєш, Аміре, приходжу додому після цих нескінченних переговорів, суцільного бруду в бізнесі, а вони біжать назустріч... І все, світ стає на свої місця. Дружина — мій тил. Без неї я б, мабуть, давно згорів.

​Я мовчки покрутив келих у руці, спостерігаючи, як янтарна рідина стікає по стінках кришталю. В грудях кольнуло знайоме почуття пустки.

— Ти щаслива людина, Владе. Я по-доброму тобі заздрю. Знаєш, я вже стільки років один... Готелі, літаки, контракти. У мене є все, що можна купити за гроші, але немає того, заради чого хочеться повертатися додому.

​— Тобі просто потрібна та сама жінка, — підморгнув він. — Невже в Марокко немає красунь?

— Красунь багато. Але душі — мало. Хоча... — я на мить замовк, згадавши Асель на тій терасі. Її перелякані, але горді очі. — Можливо, я нарешті знайшов те, що шукав. Але все занадто складно.

​Влад відчув мою напругу, але не став тиснути. Він професіонал у тому, щоб перемикати увагу.

— Складність — це твоя стихія. До речі, про справи. Ти ж не просто так прилетів на ювілей матері? Твій батько каже, що ти маєш повернутися, але я чую в твоєму голосі інше.

​Я подався вперед, і мій тон став діловим.

— Ти правий. Я планую розширюватися. Хочу відкрити тут, у Києві, філіал нашої будівельної компанії. Ринок зараз живий, є цікаві об’єкти. Мені потрібна точка опори в Україні. І, чесно кажучи, я хочу залишитися тут довше, ніж планував.

​Влад серйозно кивнув, його діловий інстинкт миттєво включився.

— Це сильний хід, Аміре. У тебе є репутація і ресурси Марокко. Якщо зайдеш із масштабним проектом — я підтримаю. У мене є виходи на архітекторів та кілька цікавих ділянок під забудову. Твій досвід у зведенні розкішних вілл у пустелі тут оцінять.

​— Дякую, друже. Мені важливо знати, що в мене є надійний партнер. Будівництво — це фундамент. І не тільки для бізнесу, — я зробив ковток віскі, відчуваючи, як план у моїй голові остаточно кристалізується.

​Я будував імперію, щоб мати владу. А тепер ця влада була мені потрібна для одного — щоб створити світ, у якому Асель не зможе мені відмовити. Філіал у Києві — це не просто бізнес. Це мій якір. Це причина залишатися поруч із нею, поки вона не зрозуміє, що її місце не з моїм слабким братом, а тут, зі мною.

​— Ну що ж, — Влад знову підняв келих. — За твій новий початок у Києві. І за те, щоб твоя «складна ситуація» закінчилася так само щасливо, як у мене.

​Ми чокнулися. Дзвін кришталю здався мені сигналом до початку полювання.

Я вийшов із клубу, відчуваючи приємну важкість від розмови з Владом. Його слова про сім’ю та доньок лишили в моїй душі дивний осад. Я звик будувати хмарочоси й укладати угоди на мільйони, але вдома на мене чекала лише тиша дорогого готельного номера. Заздрість до друга була не злою, а радше гіркою — як той віскі, що ми щойно пили.

​Але тепер у мене була мета. Київ більше не був просто містом моєї матері. Тепер це було місто, де дихала Асель.

​Я сів у машину й відкинувся на сидіння, спостерігаючи за вогнями вечірнього проспекту. План створення філіалу вже вибудовувався в моїй голові як чітке креслення. Мені потрібен був офіс, команда і... привід. Привід бути поруч із нею офіційно, не викликаючи підозр у родини.

​Я дістав телефон і відкрив контакти. Спершу — юрист, щоб почати реєстрацію компанії «Halid Construction Ukraine». А потім... я знову глянув на її фото в оголошенні.

​— Тобі потрібна робота, Аселю, — прошепотів я в порожнечу салону. — А мені потрібен хтось, хто навчить моїх марокканських інженерів тонкощам мови... або просто буде поруч, щоб я міг бачити твій профіль щодня.

​Я знав, що Денис буде в сказі. Я знав, що батько в Марокко розцінить це як бунт. Але дивлячись на щасливе обличчя Влада, я зрозумів: я більше не хочу бути просто «успішним сином». Я хочу бути людиною, яка повертається до коханої жінки.

​Я натиснув на газ. Завтра я зроблю свій хід.

Наступний ранок почався для мене не з кави, а з дзвінка юристу. Реєстрація «Halid Construction Ukraine» мала відбутися в найкоротші терміни. Гроші вирішують усе, особливо коли йдеться про швидкість бюрократичної машини.

​Потім я поїхав дивитися офіс. Я не хотів нічого скромного. Мені потрібен був розмах, який би заявив про мої наміри цьому місту і моєму батькові в Марокко. Я обрав верхній поверх бізнес-центру «IQ» з панорамними вікнами на Дніпро та Печерську лавру. Скло, бетон, мінімалізм і простір. Багато простору, який я збирався заповнити своєю присутністю... і її.

​Поки дизайнери малювали ескізи кабінетів, я сидів у своєму тимчасовому офісі в готелі й розкладав карти на столі. Карти моєї особистої війни.

​Дзвінок від Дениса перервав мої думки.

​— Аміре, ти ще в місті? — голос брата тремтів від напруги та, як мені здалося, від похмілля.

— Так. Що сталося? — я намагався звучати байдуже, хоча серце тьохнуло.

— Ми посварилися з Асель. Уявляєш? Якийсь виродок прислав їй квіти  без записки, а вона відмовилася їх викидати! Я кричав, вона кинула слухавку... Тепер не відповідає ні на дзвінки, ні на смс. Я не знаю, що робити.