Розділ 5

Кожен удар музики віддавався в моїх скронях важким молотом. Я стояв біля колони, стискаючи келих так, що кришталь ледь не кришився під моїми пальцями. Весь цей вечір був для мене суцільним катуванням, але цей танець... це було за межею.

​Коли Денис притягнув її до себе, я відчув, як усередині мене закипає справжня чорна лава. Дивитися, як його руки безцеремонно лягають на її талію — на ту саму талію, яку я мріяв обійняти сам — було нестерпно. Асель виглядала розгубленою, її рухи були скованими, але Денис нічого не помічав. Він маркував свою територію, він демонстрував світові свою власність.

​А потім він нахилився і поцілував її.

​У цей момент у моїх очах потемніло. Це був не просто поцілунок — це був виклик, кинутий мені в обличчя. Денис цілував її з якоюсь жадібною, тваринною наполегливістю, наче намагаючись стерти навіть згадку про те, як вона дивилася на мене на терасі.

​Я відчув, як кулаки стиснулися самі собою. Лють, чиста і нерозбавлена, засліпила мене. Моя кров, у якій змішалися гаряче сонце Марокко та холодний розрахунок, закипіла. Я хотів підійти, відірвати його від неї, вдарити... Але це був мій брат. Моя сім'я. Дім моєї матері, яка щойно плакала від щастя, бачачи нас разом.

​«Досить», — промайнуло в голові.

​Я бачив, як Асель на мить відсторонилася, як її погляд — переляканий і водночас винуватий — знову знайшов мене в натовпі. Я не міг більше цього виносити.

​Я різко поставив келих на стіл. Звук удару скла об дерево здався мені гучнішим за музику. Я не збирався прощатися, не збирався грати роль ввічливого старшого брата. Мені було тісно в цьому залі, мені бракувало повітря.

​Я розвернувся і стрімко пішов до виходу, не озираючись. Кожен крок віддаляв мене від неї, але я знав: це лише тимчасово. Я не віддам її. Не йому. Денис ніколи не зрозуміє глибини її очей так, як розумію я. Він бачить у ній трофей, а я побачив у ній свою долю.

​Вийшовши на нічне повітря, я сів у машину і до болю стиснув кермо. Образ її в синій сукні, здригання її плечей під губами брата — це випалювало мене зсередини.

​— Це не кінець, Аселю, — процідив я крізь зуби, заводячи двигун. — Це лише початок нашої війни.

Наступного ранку я стояв біля вікна свого номера, дивлячись на сіре небо Києва, яке так сильно контрастувало з розпеченими пісками мого дому. В руках я стискав телефон, очікуючи на з’єднання. Я знав, що ця розмова буде непростою. Мій батько не з тих людей, кому можна просто сказати «ні».

​— Слухаю, Аміре, — пролунав у слухавці суворий, владний голос батька. — Ти вже в аеропорту? Твій літак має бути в Касабланці за кілька годин. Справ накопичилося занадто багато, твій відділ чекає на звіти.

​Я заплющив очі, згадуючи Асель у тій синій сукні. Я все ще відчував аромат її парфумів і бачив той переляканий, але магнетичний погляд.

​— Батьку, я залишаюся тут ще на кілька тижнів, — вимовив я максимально спокійно, хоча всередині все напружилося.

— Що? — голос батька став холодним, як сталь. — Тебе не було вдома майже пів року. Твої відрядження в Європу і так затягнулися. Який у цьому сенс?

— У родини матері... певні труднощі, — збрехав я, навіть не здригнувшись. — Денис ще занадто молодий, а Антон не з усім може впоратися сам. Мені потрібно допомогти їм врегулювати кілька питань з нерухомістю та бізнесом тут.

​У слухавці запала довга, важка тиша. Я знав, що батько відчуває фальш, навіть через тисячі кілометрів.

​— Негайно повертайся, Аміре, — нарешті відрізав він. — Родина твоєї матері — це їхні справи. Твоє місце тут, у Марокко. У нас великі контракти, які потребують твоєї присутності. Не змушуй мене повторювати.

​— Я приїду, але пізніше. Це моє останнє слово, — я вимкнув виклик, не чекаючи на його відповідь.

​Я відкинув телефон на ліжко. Батько буде лютувати, можливо, заблокує рахунки або пришле по мене людей, але мені було байдуже. Я не міг поїхати. Не тепер, коли я знайшов її.

​Мій план ще не був ідеальним, але мета була чіткою. Я не просто хотів бути поруч. Я збирався забрати її з собою. Вона не належатиме Денису, вона не залишиться в цьому місті, де її змушують бути «зручною». Вона поїде зі мною в Марокко, навіть якщо мені доведеться спалити всі мости з власною родиною.

​Денис бачить у ній лише красиву дівчину. Я ж побачив у ній свою жінку. І я навчу її, що таке справжня пристрасть, яка не потребує дозволу батьків чи суспільства.

​— Ти будеш моєю, Аселю, — прошепотів я, — І ти сама не захочеш мене відпускати.

Ранок почався з несподіваного дзвінка у двері. Коли я відчинила, за величезним оберемком білосніжних півоній та евкаліпту майже не було видно кур’єра. Аромат був настільки густим і п’янким, що в мене на мить запаморочилося в голові.

​— Це вам, — коротко кинув хлопець, передаючи мені цей розкішний вантаж.

​Я обшукала весь букет, розсувала ніжні пелюстки, шукаючи бодай якусь записку чи візитку. Нічого. Порожньо.

​— Ну, це точно Денис, — сказала мама, усміхаючись і допомагаючи мені поставити квіти у найбільшу вазу, яка в нас була. 

​Я кивнула, хоча десь глибоко всередині кольнуло дивне сумнівне відчуття. Денис зазвичай дарував звичайні квіти — класичні, «статусні», передбачувані. Ці ж виглядали інакше: у них була якась дика елегантність. Але я швидко відігнала ці думки. Звісно, це Ден. Хто ще?

​Оскільки на сьогодні занять я не планувала, ми з мамою вирішили влаштувати собі день «тиші». Після вчорашнього стресу в маєтку мені це було потрібно як ніколи. Ми відключили телефони, зав’язали волосся у недбалі пучки й взялися за домашні справи.

​Прибирання під гучну музику допомагало витрусити з голови зайві образи. Потім ми разом взялися за кухню. Весь дім наповнився запахом домашнього печива з корицею та яблучного пирога.

​— Знаєш, мамо, — сказала я, витираючи борошно з щоки, — отак просто сидіти з тобою, ліпити ці смаколики й нікуди не поспішати — це найкращі ліки.

​— Головне, щоб на душі був спокій, Аселю, — мама подивилася на мене своїми мудрими очима. — Все інше — минеться.