Розділ 4

Субота почалася з дивного відчуття, наче саме повітря в кімнаті було наелектризоване. Я прокинулася задовго до будильника, і першим, що відчула, була важка, липка тривога, яка оселилася десь під ребрами. Сьогодні — ювілей мами Дениса. День, якого я боялася і чекала водночас.

​Я підійшла до столу й подивилася на пакунок, загорнутий у цупкий крафтовий папір. Книга. Денис колись мимохідь згадав, що його мама колекціонує рідкісні видання, тому ще в Лондоні я витратила цілий день на пошуки в букіністичних крамницях біля Ковент-Гардена. Я знайшла неймовірне видання — англійську класику з ілюстраціями ручної роботи, папір якої пахнув історією. Я везла її через кордон, берегла як зіницю ока, сподіваючись, що подарую її під час нашої першої спокійної зустрічі. А тепер ця книга стала моїм «квитком» у родину, де мене чекав іспит на відповідність їхньому статусу.

​Весь день я була як на голках. Кожну годину я перевіряла час.

О третій зателефонував Денис:

— Привіт, мала. Будь готова рівно о п'ятій. Заїду, заберу тебе. І пам'ятай — там будуть серйозні люди, будь на висоті.

​Його тон замість того, щоб заспокоїти, лише додав жару моєму хвилюванню. «Будь на висоті». Наче я — проєкт, який він має вигідно презентувати.

​О четвертій я почала збиратися. Я зробила макіяж — не такий скромний, як зазвичай, а більш виразний, щоб підкреслити глибину очей, але при цьому залишитися витонченою. Коли я нарешті одягла ту саму темно-синю сукню, я завмерла перед дзеркалом. Шовк ідеально ліг по фігурі, розріз злегка відкривав ногу при кожному кроці, а колір робив шкіру майже порцеляновою.

​— Ти неймовірна, донечко, — мама стояла в дверях, і в її погляді я бачила і гордість, і легкий смуток.

​Я взяла в руки книгу, поправила волосся і глибоко вдихнула. У дзеркалі на мене дивилася дівчина, яка ще тиждень тому мріяла про кохання, а зараз відчувала, що йде на битву. Тривога не зникла, вона лише трансформувалася в якусь холодну рішучість.

​Рівно о п’ятій під вікнами почувся різкий сигнал автомобіля. Я накинула пальто, востаннє глянула на себе в дзеркало і вийшла з квартири. Я ще не знала, що за кілька годин мій світ розколеться на «до» та «після», а книга в моїх руках стане єдиним, що пов’язуватиме мене з реальністю.

Коли я вийшла з під’їзду, Денис уже чекав біля машини. Він виглядав бездоганно в ідеально відпрасованому костюмі, але в його погляді, коли він оглянув мене з ніг до голови, було більше власницького задоволення, ніж ніжності.

​— Маєш приголомшливий вигляд, Аселю. Ця сукня — те, що треба, — він коротко поцілував мене в губи, наче ставлячи печатку схвалення, і відчинив дверцята авто.

​Ми заїхали до елітного квіткового бутика. Поки флористи збирали величезний, майже неосяжний букет кремових троянд, Денис нервово перевіряв повідомлення в телефоні.

​— Хвилюєшся? — запитала я, міцніше стискаючи в руках пакунок із книгою.

— Скоріше хочу, щоб усе пройшло ідеально, — кивнув він, не відриваючись від екрана. — Брат уже там, вони з Антоном щось обговорюють. Ти тільки не губися, добре? Будь сміливішою.

​Я промовчала, дивлячись у вікно на вечірні вогні Києва. Дорога вела нас за місто, туди, де шум мегаполіса стихав, поступаючись місцем високим парканам і сосновим лісам.

​Коли ми під’їхали до маєтку, у мене перехопило подих. Це не був просто будинок — це був справжній палац із величними колонами, панорамними вікнами та ідеально підсвіченим ландшафтним дизайном. На під’їзній доріжці вже стояло кілька дорогих іномарок, що блищали під світлом ліхтарів.

​— Приїхали, — Денис заглушив двигун і подивився на мене. — Готова?

​Я відчула, як мої долоні стали вогкими. Ця розкіш тиснула на мене, наче намагалася нагадати, що я тут — чужа. Але я згадала про своїх учнів, про свою працю і про те, що ця рідкісна книга в моїх руках — це частинка моєї душі та знань, а не просто цінник.

​Ми вийшли з машини. Повітря було морозним, і сніжинки повільно осідали на моїх плечах. Денис взяв мене під лікоть і повів до масивних дубових дверей. Коли вони відчинилися, нас зупинив потік світла, живої музики та запаху дорогих парфумів.

​— Мамо! Ми тут! — гукнув Денис, ведучи мене через хол до великої вітальні.

​Я йшла за ним, намагаючись тримати спину рівно, а серце калатало так сильно, що я боялася, ніби його почують усі гості. Ми наближалися до групи людей біля каміна. Я бачила струнку жінку в елегантній сукні — маму Дениса — і чоловіка поруч із нею.

​Але в ту мить, коли ми підійшли зовсім близько, від групи відійшов високий чоловік із широкими плечима. Він тримав келих і щось спокійно говорив, поки не підняв очі на нас.

​Мій світ зупинився. Світло люстр на мить згасло, а звуки музики перетворилися на білий шум.

​Через термінал аеропорту... через той дивний сон... крізь тисячі думок... на мене дивилися ті самі очі. Владні, глибокі та зараз абсолютно приголомшені.

​— Аміре, знайомся, — голос Дениса лунав ніби з-під води. — Це моя Асель. Аселю, це мій старший брат.

Амір

Я стояв біля каміна, прислухаючись до нудної розмови Антона про інвестиційні фонди, і повільно крутив у руці келих із важким, терпким віскі. Мої думки були далеко звідси. Вони знову і знову поверталися до того холодного ранку в аеропорту, до розсипаних паперів і тонкого аромату жасмину, який, здавалося, в’ївся мені під шкіру. Я шукав її. Подумки, в натовпі, у кожному таксі, що проїжджало повз. Хто б міг подумати, що залізна воля Аміра Халіда дасть тріщину через випадкову зустріч із незнайомкою?

​— А ось і вони! — радісний голос Дениса змусив мене обернутися. — Мамо, Аміре, знайомтеся!

​Я зробив ковток, збираючись видавити чергову ввічливу посмішку для чергової «ляльки» свого брата. Але келих ледь не вислизнув з моїх пальців.

​Час уповільнився, розтягуючись, як гума. Світло кришталевих люстр раптом стало занадто яскравим, а повітря в просторій залі — нестерпно густим.

​Це була вона.

​У темно-синій сукні, що нагадувала нічне небо Марокко, вона стояла переді мною. Та сама Асель. Та сама дівчина, чий голос снився мені щоночі. Її погляд — спочатку розгублений, а потім сповнений такого ж дикого, крижаного шоку, як і мій — зустрівся з моїм.