Розділ 3

Маєток Антона зустрів мене вичищеними доріжками та холодною архітектурою, яка так намагалася здаватися «шляхетною», але все одно пахла просто грошима. Я заглушив двигун орендованого авто й кілька секунд просто сидів у тиші. Я вдома? Ні, мій дім там, де пісок і розпечений бетон. Тут — лише коріння, яке мій батько,  намагався вирвати з м’ясом ще тридцять років тому.

​Я вийшов із машини, тримаючи в руках лише кілька фірмових пакетів із подарунками. Свої валізи я залишив у готелі — попри вмовляння мами в месенджерах, я не збирався залишатися під одним дахом з Антоном.

​Двері відчинилися ще до того, як я підійшов до порога.

​— Аміре! Сину! — мама вибігла мені назустріч.

​Вона виглядала так само, як і під час нашої останньої зустрічі три роки тому, тільки зморшок біля очей стало трохи більше. Вона притиснулася до мене, і я відчув, як її руки тремтять. Я обійняв її обережно, намагаючись не розчавити своєю вагою. У мені завжди боролися два почуття: дитячий біль через те, що батько забрав мене в Марокко, розлучивши з нею, і розуміння, що вона не змогла тоді піти проти волі Халіда.

​— Ти приїхав... Ти справді тут, — вона плакала, не соромлячись. — Чому ж ти не сказав о котрій приїжджаш? Ми б зустріли!

​— Хотів зробити сюрприз, мамо, — я змусив себе посміхнутися. — З майбутнім днем народження, хоч він і за тиждень. Це тобі.

​Я простягнув їй футляр із кольє — сапфіри, під колір її очей. Вона навіть не подивилася на коштовність, продовжуючи тримати мене за руку.

​— Брат! Ну ти й розкачався! — почувся голос Дениса.

​Мій молодший брат по матері з’явився в холі. Він виглядав задоволеним і розслабленим. Ми з ним були зовсім різними: він — місцевий «золотий хлопчик», я — людина, загартована африканським сонцем і жорстким бізнесом. Проте зла на нього я не тримав.

​— Привіт, Денисе, — я міцно потиснув йому руку і вручив коробку з останнім айфоном та дорогим годинником. — Тримай, щоб завжди був на зв’язку.

​— Оце так! Дякую! — він по-дитячому зрадів, і це змусило мене відчути себе ще старшим, ніж я був насправді.

​А потім у холі з’явився Антон. Він стояв трохи віддалік, заклавши руки за спину. Його погляд був вивчаючим. Він завжди намагався грати роль «глави родини», і це мене дратувало найбільше.

​— Ласкаво просимо, Аміре, — Антон зробив крок назустріч, простягаючи руку. — Марія дуже чекала. Ти ж залишишся у нас? Твоя кімната готова.

​Я подивився на його руку, але не поспішав її тиснути. Повітря навколо нас ніби загусло. Мама затамувала подих, Денис припинив крутити подарунок.

​— Дякую, Антоне. Але я вже оселився в готелі, — мій голос звучав рівно, наче я читав умови контракту. — Мені так зручніше для справ.

​— Але ж це рідний дім... — почав був він, намагаючись зберегти на обличчі маску доброзичливості.

​— Мій дім у Касабланці, — відрізав я, нарешті сухо потиснувши йому руку. — Я приїхав провідати маму.

​Вечеря була напруженою. Антон намагався підтримувати світську розмову, розпитував про будівництво в Марокко, про ціни на нерухомість, але я відповідав односкладно. Я бачив, як він намагається «підійти» до мене, збудувати якийсь місток, але для мене він завжди залишався людиною, яка зайняла місце мого батька поруч із мамою.

​Я сидів за цим багатим столом, слухав сміх Дениса, але мої думки весь час поверталися до аеропорту. До чорного волосся Асель і її тонких пальців, що збирали мої папери. Тут, у цьому великому маєтку, я почувався чужинцем. А там, у випадковому зіткненні, я вперше за довгий час відчув, що хочу залишитися.

​— До речі, Аміре, — Денис підморгнув мені, — на дні народження мами я познайомлю тебе зі своєю дівчиною. Вона просто космос. Щойно з Лондона.

​— Обов'язково, — кивнув я, не підозрюючи, що це знайомство змінить моє життя назавжди.

Асель

— Марго, благаю, допоможи мені не виглядати там як «бідна родичка», — я втомлено потерла скроні, коли ми заходили в величезний скляний лабіринт торгового центру.

​Ми з Марго вже другу годину блукали між вітринами. Денис чітко дав зрозуміти: я маю бути ідеальною, бо на святі буде його «поважна родина». Це тиснуло на мене. Я не хотіла витрачати останні заощадження на сукню на один вечір, але й осоромити його теж боялася.

​— Дивись! — Марго раптом схопила мене за руку й потягнула до невеликого магазину в кутку. — Оце воно.

​На манекені висіла сукня кольору нічного неба — глибокий темно-синій шовк, на тонких бретелях, із відкритою спиною та елегантним розрізом. Вона була простою, без зайвого каміння чи мережива, але в цій простоті відчувалася справжня розкіш. Коли я побачила цінник, я видихнула з полегшенням: завдяки знижці вона була цілком доступною.

​— Йди міряй! — наказала подруга.

​В роздягальні, дивлячись на себе в дзеркало, я відчула, як тканина приємно холодить шкіру. Сукня облягала фігуру, підкреслюючи кожен вигин, і я раптом побачила в відображенні не втомлену студентку, а жінку, яка заслуговує на захоплення.

​— Ну що там? — гукнула Марго за шторкою.

​Я вийшла. Подруга на мить замовкла, а потім просто підняла великий палець вгору.

— Аселю, якщо Денис після цього не зробить тобі пропозицію прямо за столом, то він просто сліпий.

​Ми сіли на фуд-корті перепочити. Я крутила в руках паперовий стакан з-під соку, відчуваючи, як на душі знову стає важко.

​— Знаєш, Марго... я не розумію, що з ним. Він став таким... холодним. Навіть коли він мене обіймає, мені здається, що він тримає не мене, а якусь призову статуетку, яку хоче показати гостям. Його слова про статус, про те, що я «ідеальна пара»... це лякає.

​— Це просто відстань, сонечко, — Марго накрила мою долоню своєю. — Ви пів року не бачилися. Йому теж треба звикнути. Все налагодиться на святі, побачиш.

​Я кивнула, але сама собі не вірила. Бо була ще одна річ, про яку я боялася сказати навіть найкращій подрузі.

​Чому я продовжую думати про нього? Про того чоловіка з аеропорту. Я бачила тисячі людей у Лондоні, мільйони перехожих щодня, але саме його погляд закарбувався в моїй пам'яті так глибоко, що я відчувала його навіть зараз. Це було безглуздо. Я не знала про нього нічого, крім імені. Він — лише випадковий спалах у натовпі, привид із мого дивного сну.