Розділ 2.

Асель 

Я намагалася не піднімати очей від книги, хоча відчувала цей погляд на собі майже фізично. Він був важким, гарячим і якимось... владним. Ще в літаку, коли я вдавала, що повністю занурена в читання і музику в навушниках, я знала: чоловік через прохід не зводить з мене очей.

​Я бачила його периферійним зором — дорогий годинник, впевнена постава, обличчя людини, яка звикла, що світ обертається навколо неї. Це лякало і притягувало одночасно. Тому я вийшла з літака однією з перших, майже вибігла, сподіваючись розчинитися в чергах Борисполя. На мене чекала родина, і зайві знайомства зовсім не входили в мої плани.

​Але в зоні прильоту все пішло не так. Я збилася з ніг, гарячково перевіряючи повідомлення від мами, і на повному ходу врізалася в когось.

​— О боже, вибачте! — вигукнула я, дивлячись, як документи незнайомця розлітаються по підлозі.

​Я кинулася їх збирати, серце калатало десь у горлі. І тут я підняла очі. Це був він. Той самий чоловік із літака.

​Зблизька він здавався ще вищим, а його плечі — ще ширшими. Але найбільше мене вразили очі. В них не було злості за зіпсований костюм чи розкидані папери. У них був захват. Я завмерла, коли його пальці торкнулися моєї руки. Це тривало лише мить, але по тілу пройшов дивний електричний розряд, від якого перехопило подих.

​— Все гаразд, не турбуйтеся... Це всього лише папір, — сказав він. Його голос був низьким і спокійним, як рокіт океану.

​Він назвався Аміром. У його манерах було щось від старого світу — справжнє благородство. Коли він запропонував каву, мені на мить захотілося погодитися. Захотілося дізнатися, хто він і чому дивиться на мене так, ніби знайшов скарб.

​Але виховання і звичка бути обережною взяли гору. Рідні чекали, а я не могла дозволити собі таку легковажність із незнайомцем, яким би привабливим він не був.

​— Дякую, Аміре... Але я справді не можу, — ледь чутно відповіла я, намагаючись не видати свого хвилювання.

​Я майже втекла. Сівши в таксі, я притулилася гарячою щокою до холодного скла. Серце досі не заспокоювалося. «Амір», — прошепотіла я про себе. Я не була впевнена, чи побачимося ми колись знову, але я точно знала: цей чоловік не з тих, кого забувають через п'ять хвилин після зустрічі.

Ключ у замку повернувся з ледве чутним скрипом, який я знала з дитинства. Тільки-но я переступила поріг, як у ніс вдарив рідний запах — суміш маминого лавандового мила та випічки. Весь лондонський глянець, шум терміналів і той дивний електричний розряд від зустрічі з Аміром миттєво відійшли на другий план.

​— Мамо, я вдома! — мій голос здригнувся від радості.

​Мама вибігла з кухні, витираючи руки об фартух. Вона притиснула мене до себе так міцно, наче боялася, що я знову зникну за хмарами на чергові пів року. Я відчула її тепло і нарешті дозволила собі видихнути. Ми жили скромно — наша маленька квартира потребувала ремонту, меблі були старими, а на кухні досі підтікав кран, але тут було те, чого не купиш за жодні фунти — справжня любов.

​— Донечко, нарешті! Дай я на тебе подивлюся, — вона відсторонилася, вдивляючись у моє обличчя. — Схудла, очі втомлені... Але яка ж ти в мене красуня. Розповідай, як там Лондон? Не ображали тебе англійці?

​Я розсміялася, допомагаючи їй накривати на стіл.

— Все добре, мамо. Я стільки всього побачила! Навчання було важким, але знаєш... я справді була найкращою на курсі. Мені навіть довіряли перекладати зустрічі офіційних делегацій. Викладачі казали, що моє стажування по обміну — це лише початок.

​Я розповідала їй про Біг-Бен, про нескінченні словники та про те, як вечорами в гуртожитку мріяла про її голубці. Проте я ні слова не сказала про чоловіка з літака. Його образ — владний погляд, дорогий годинник і та несподівана ніжність, з якою він збирав мої папери — здавався чимось занадто нереальним для цієї маленької кухні.

​Коли мама пішла заварювати чай, я нарешті дістала телефон. Руки чомусь трохи тремтіли. Я відкрила чат із Денисом. Ми зустрічалися вже більше півроку, і я сподівалася, що він чекав на цей день не менше за мене.

​«Привіт! Я вже вдома, в Києві. Щойно приїхала .», — написала я.

​Відповідь прийшла швидко, але замість радості я відчула холод.

​«Вдома? А чому ти не сказала, що прилітаєш сьогодні? Чому не попередила заздалегідь?» — висвітилося на екрані.

​Я завмерла. Жодного «я сумував», жодного «зараз приїду». Я чекала, що він запитає, як я долетіла, чи зустріти мене... але він просто дорікав мені за те, що мій приїзд порушив його плани.

​Я повільно відклала телефон на край ліжка. Перед очима раптом знову постав Амір. Він не знав мене, але він запропонував каву так, ніби це було найважливіше в його житті. А людина, яку я називала своїм хлопцем, була просто роздратована моєю раптовою появою.

​— Аселю, йди пити чай! — гукнула мама.

​Я глибоко вдихнула, намагаючись прогнати розчарування. Я була вдома. Попереду — пошуки роботи та нове життя. І десь у глибині душі я відчувала: те, що сталося в аеропорту, було лише першим розділом зовсім іншої історії.

Я дивилася на екран телефону, і відчуття затишку від маминих голубців миттєво зникло. Повідомлення від Дениса залишило по собі присмак металу. Замість «я сумував» або «я так радий», я отримала чергову порцію докорів.

​Він завжди вважав, що світ має обертатися за його розкладом. Навіть мій приїзд став для нього «незручністю», яку я мала узгодити.

​— Щось сталося, Аселю? — голос мами з кухні вивів мене з роздумів.

— Ні, мамо, все добре. Денис просто здивований, — збрехала я, ховаючи телефон у кишеню кардигана.

​Я підійшла до вікна нашої маленької вітальні. За склом вечорів Київ — сірий, галасливий, але такий рідний. Я згадала Лондон. Там я була найкращою студентом-перекладачем, я відчувала, що можу підкорити світ. Я працювала до пізньої ночі над словниками, щоб кожна фраза була ідеальною. А зараз... зараз я почувалася маленькою дівчинкою в квартирі, де шпалери вже давно потребували оновлення, а мій хлопець навіть не знав, яким рейсом я прилетіла.