Розділ 1

Ілюмінатор літака «Лондон — Київ» здригався від турбулентності, але я навіть не поворухнувся. Після шести місяців у британському тумані мої думки все ще були там, у розпеченому Марокко, де бетон застигає швидше, ніж ти встигаєш підписати акт приймання.

​Мій бізнес — це не просто цифри в банківських виписках. Це залізобетонний скелет Касабланки та Марракеша. Будівельна фірма в Магрибі — це щоденна війна. Війна з піском, який забивається в дорогі двигуни техніки, війна з бюрократами, які посміхаються тобі за чаєм, але тримають ніж за пазухою, і війна з часом.

​У Лондоні все інакше. Тут, у кабінетах зі скляними стінами, ми вирішували долю нових інвестицій. Холодний розрахунок, фунти стерлінгів, бездоганні костюми. Але за ці місяці я зрозумів одне: мені бракує справжнього драйву. Можна скільки завгодно погоджувати креслення хмарочосів у Сіті, але ніщо не зрівняється з моментом, коли ти бачиш, як посеред пустки виростає житловий комплекс, створений твоїми людьми.

​

​Я навчився бути жорстким. У будівництві не буває слабких — або ти забиваєш палі, або тебе закопують під ними. Але зараз, коли літак наближався до українського кордону, ця «броня» починала тріщати. Там, внизу, на мене чекають рідні. Люди, для яких я не «містер Амір, власник корпорації», а просто син і брат.

​Чи готовий я змінити гуркіт бетономішалок на тишу сімейної вечері? Чи зможе цей короткий перепочинок дати мені те, чого не купиш за жодні мільярди — спокій?

Пів години роздумів про бетон, контракти та марокканські тендери розчинилися в одну мить, варто було мені лише випадково повернути голову вбік, через прохід.

​Я бачив сотні жінок. У Лондоні — випещених і холодних, у Касабланці — вогняних та загадкових. Але ця... вона була іншою. Чорне, як смола, волосся спадало на плечі ідеальними хвилями, а профіль здавався виточеним із найдорожчого мармуру. Вона сиділа в навушниках, повністю занурена у книгу, і світ навколо, здавалося, перестав для неї існувати.

​Я відчув, як у грудях щось зрадницько стиснулося. Власник будівельної імперії, людина, яка не здригнулася перед озброєними рейдерами в Рабаті, зараз просто втратив мову. Я дивився на те, як вона перегортає сторінку — тонкими, довгими пальцями, — і в мені прокинувся голод, про який я забув за останні роки роботи без вихідних. Я раптом усвідомив, наскільки порожнім було моє ліжко в готелях і наскільки сухою була моя поштова скринька, де не було нічого, крім звітів.

​Я хотів підвестися. Хотів підійти, сказати бодай якусь дурницю, просто щоб почути її голос. Але саме в цей момент над головою спалахнуло табло: «Застебніть ремені».

​— Шановні пасажири, наш літак розпочав зниження. Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях до повної зупинки повітряного судна, — пролунав голос стюардеси, що прозвучав для мене як вирок.

​Це було нестерпно. Вона була так близько — лише три метри розділяли нас, — але ці три метри стали нездоланною прірвою. Я був прикутий ременем до крісла, наче в’язень. Вона навіть не підозрювала про моє існування, продовжуючи читати свою книгу, а я відчував, як усередині закипає лють на правила безпеки, на цей літак і на власну нерішучість.

​Я не міг відірвати погляду від її відображення в ілюмінаторі. Хто вона? Куди летить? І чи випаде мені шанс бодай зачепити її поглядом у черзі на паспортному контролі, чи вона зникне в натовпі Борисполя назавжди, залишившись лише прекрасним маревом мого польоту?

Коли шасі торкнулися злітної смуги, я відчув дике роздратування. Поки літак вирулював до термінала, я не зводив з неї очей, наче боявся, що вона розчиниться в повітрі. Але доля зіграла зі мною злий жарт.

​Через затримку з моїм верхнім одягом у бізнес-класі та штовханину біля виходу, я опинився в самому хвості черги. Я вийшов з літака останнім, ледь стримуючи рик люті. Холодне українське повітря вдарило в обличчя, але воно не остудило мій запал.

​Я майже біг скрізь скляний рукав до зони паспортного контролю. Мої очі гарячково сканували натовп. Ось спина в схожому пальті — ні, не вона. Ось чорне волосся — знову помилка.

​Я стояв у черзі перед кабінками прикордонників, відчуваючи, як під тонкою тканиною дорогої сорочки перекочуються м'язи від напруги. Я витягав шию, заглядав через голови туристів та бізнесменів, але її ніде не було. Вона наче випарувалася.

​— Наступний! — сухо кинула прикордонниця, не піднімаючи очей.

​Я автоматично протягнув паспорт, але мої думки були далеко. Я злився на правила авіації, на повільних пасажирів попереду, а найбільше — на самого себе. Як я міг дозволити їй піти? Людина, яка керує будівництвом цілих кварталів, не змогла просто підійти до жінки в літаку.

​— Мета візиту? — запитала жінка в формі.

— Приватна. До рідних, — кинув я, продовжуючи озиратися по сторонах.

​Коли я нарешті пройшов контроль і вибіг до зали видачі багажу, там уже крутилися перші валізи, але біля стрічки було порожньо. Її не було. Вона або подорожувала лише з ручною поклажею, або вже була в таксі на шляху до міста.

​Я стиснув кулаки так, що затріщали суглоби. Це було відчуття поразки, якого я не знав роками. Невже це все? Невже я прилетів через пів світу, щоб просто побачити цей ідеал на висоті десяти тисяч метрів і втратити його на землі?

Я зробив крок до виходу, намагаючись вгамувати лють, як раптом сильний поштовх у плече змусив мене здригнутися. Моя валіза вислизнула з рук, а папка з документами, яку я тримав під пахвою, розлетілася підлогами термінала.

​Я вже збирався різко відповісти винуватцю, але слова застрягли в горлі.

​Це була вона.

​Вона стояла впритул до мене, важко дихаючи, наче теж кудись поспішала. Зблизька вона виглядала ще неймовірнішою, ніж здалеку. Тонка, витончена фігура, яку не міг приховати навіть верхній одяг. Кожна лінія її обличчя була наче витвір мистецтва, а аромат її парфумів — легкий, із нотками жасмину — миттєво запаморочив мені голову.

​Ми застигли. Я не знаю, скільки тривала ця пауза — секунду чи цілу вічність, — але я просто не міг відвести погляд від її темних, глибоких очей. У них читався переляк і легке здивування. Моє серце, яке зазвичай працювало як чіткий механізм, зараз збилося з ритму.