Розділ 8

Масивні двері грандіозного марокканського залу розчинилися передо мною та Максутом, занурюючи нас у розкішний, сліпучий і водночас задушливий світ вищого товариства Касабланки. Кришталеві люстри відкидали сотні відблисків на золотисті арки, лунала жива інструментальна музика, а повітря було насичене ароматами дорогого парфуму та колекційного вина.
​Всередині мене все стискалося від дикого нервового напруження. Долоні зрадницьки змокріли, а серце калатало так сильно, що, здавалося, глушило звуки оркестру. Але Максут тримався як справжній чоловік — непохитно, впевнено й гордо. Його владна постать у вишуканому темно-синьому костюмі випромінювала таку небезпечну силу й спокій, що я мимоволі горнулася до його плеча, шукаючи схонку. Він упевнено поклав свою долоню на мою рукавичку, злегка стиснувши пальці — знак, який зрозуміли б усі: ця жінка під моїм захистом.
​Щойно ми зробили кілька кроків углиб зали, довкола запанував шурхіт. Усі погляди миттєво прикувалися до нас. У вищому світі Марокко чутки поширювалися зі швидкістю вогню. З нами шанобливо й злегка остерігаючись віталися найвпливовіші бізнесмени та політики. За нашими спинами прокотилася хвиля пошепків: "Це ж Караме...", "Він прийшов не сам?", "Хто ця іноземка?", "Такий завидний і неприступний холостяк нарешті вивів у світ наречену?".
​Кожен мій крок був катуванням, але я тримала спину рівно, карбуючи ходу, як мене й вчив Максут.
​За кілька хвилин до нас підійшов літній, але досі статний чоловік із випещеною сивиною — відомий у країні політик, чиє обличчя я не раз бачила в марокканських новинах. Побачивши мене поруч із Максутом, він буквально замер. Його масляний, витіюватий погляд пробігся по моїй сукні, діамантах на шиї та губах, буквально «їдячи» мене очима.
​— Максуте, брате, ласкаво просимо! — заговорив політик, тепло тиснучи руку Караме, але не зводячи з мене захопленого погляду. — Яка несподіванка... І яка сліпуча краса поруч із тобою. Твій смак, як завжди, бездоганний. Справжній алмаз серед наших пісків. Вітаю тебе, ти знайшов сонце для свого палацу.
​— Дякую, Марате, — виважено й злегка суворо відповів Максут, плавно трохи закриваючи мене своєю широкою спиною від його надто пального погляду. — Моя Лалла Асель заслуговує лише найкращих слів.
​Я лише стримано посміхнулася, ковтаючи клубок у горлі. Справжнє пекло полягало в іншому: Аміра в залі досі не було.
​Я гарячково оглядала натовп, шукаючи серед сотень облич його високу постать, його розправлені плечі, його кавові очі. Найбільше у світі в цю хвилину я боялася зустрітися з ним поглядом. Зустріти той погляд, який колись належав лише мені, а тепер, як я знала, дістався іншій жінці.
​Минуло близько години. Ведучий вечора піднявся на сцену, просячи тиші. Він почав урочисту промову про мету благодійного прийому, про допомогу дитячим лікарням та фонд, який організував цей вечір. Гості зосередилися біля сцени, апродуючи кожному заклику.
​Скориставшись тим, що увага публіки й Максута, який відволікся на чергового партнера, була прикута до сцени, я більше не змогла витримувати цього задушливого тиску. Мені терміново потрібен був ковток повітря.
​— Я відійду на хвилину, — тихо шепнула я Максуту.
​Він коротко нахилив голову, даючи знак охоронцю триматися неподалік, але не перешкоджати.
​Я припідняла поділ своєї важкої винно-червоної сукні й швидко попрямувала геть із зали, прямуючи прохолодним коридором до вбиральні.

У коридорі було прохолодно, але в самій вбиральні повітря здавалося важким від дорогих парфумів та кришталевого блиску. Я підійшла до великого дзеркала й опиралася тремтячими руками про мармурову раковину. Весь цей фальшивий пафос, ця марокканська еліта, діаманти й пошепки за спиною — це було не моє світло. Це був чужий, отруйний світ, у якому я почувалася бранкою. Але я випрямила спину. Я згадала кавові очі на екрані ноутбука. Я трималася заради сина. Лише заради нього.
​Ополіснувши обличчя та шию прохолодною водою, я обережно промакнула шкіру серветкою, знову одягла крижану маску Лалли Асель і попрямувала назад до зали.
​Коли я підходила до нашого столика, Максут сидів не один. Навколо нього зібралося невеличке товариство — чоловіки у фраках та жінки в сяючих кафтанах стояли спиною до мене, про щось жваво розмовляючи. Я зробила крок, другий... і в ту ж мить світ під моїми ногами просто розпався на шматки.
​Серед гостей, спиною до мене, височіла постать, яку я впізнала б із тисячі.
​Я замерла, коли чоловік повільно розвернувся. Це був Амір.
​У мене всередині все захололо. Легені перекрило тугим вузлом, а серце, здавалося, зробило останній болісний удар і зупинилося. Під руку з ним трималася струнка, вродлива марокканка в смарагдовій шовковій сукні — Лейла. Вона посміхалася, щось щебетала, але Амір її більше не чув.
​Його кавові очі зустрілися з моїми.
​Я побачила, як його обличчя миттєво зблідло, а темні брови звелися до перенісся. У його погляді спалахнув такий нищівний, дикий шок, наче перед ним постала не колишня дружина, а привид з минулого. Людина, яку він вважав похованою й викресленою зі свого життя, стояла тут, у серці Касабланки, у винно-червоному оксамиті й діамантах.
​Але ми обидва були вихованці жорстоких правил цього світу. Амір зчепив щелепи так, що на скулах виступили жорсткі жовна, і не подав жодного знаку, що ми знайомі. Я з останніх сил втримала рівновагу, не давши жодній сльозі вирватися назовні.
​Максут, помітивши мене, з м'якою, виваженою посмішкою зробив крок назустріч, обережно притиснувши мою долоню до свого ліктя.
​— А ось і моя чарівна обраниця, — пролунав його низький, оксамитовий голос, що розрізав задушливу тишу. — Панове, знайомтеся. Це Лалла Асель. Моя наречена.
​Група вибухнула ввічливими вигуками захоплення та привітаннями. Жінки усміхалися, чоловіки вклонялися, а я стояла під цим градом чужої уваги, відчуваючи лише один погляд — крижаний, палаючий погляд Аміра, який випікав шкіру на моєму обличчі.
​Амір повільно зробив крок уперед. Кожен його рух був наповнений прихованою, небезпечною люттю, яку бачила тільки я.
​— Вітаю вас, Максуте, — його голос звучав глухо, важко, з зусиллям подавлюючи шторм всередині. Він перевів погляд на мене, і в його очах промигнула темна безодня болю й зради. — Вітаю, Асель. Дозвольте представити вам свою дружину — Лейлу.
​— Дуже приємно, Лалла Асель, — щиро й м'яко усміхнулася Лейла, не підозрюючи, яка кривава драма розгортається просто перед її очима.
​— Навзаєм... — насилу вичавила я з себе, ковтаючи гіркий попіл у горлі.
​Я ледь трималася на ногах. Сукня здавалася важкою як броня, діаманти боляче тиснули на шию, а відчуття того, що Амір дивиться на мене поруч із моїм новим «нареченим», виривало душу. Напруга між трьома нами була настільки гострою, що її можна було різати ножем.
​Раптом у кишені піджака Аміра завібрував телефон. Він судорожно витягнув його, подивився на екран і, скориставшись цим як приводом утекти від цього пекла, жорстко промовив:
​— Вибачте. Мені потрібно відповісти.
​Він кинув на мене останній, палаючий погляд, розвернувся й швидким кроком попрямував крізь натовп до виходу на терасу.