Розділ 5

Масивні кедрові двері беззвучно зачинилися за моєю спиною, відсікаючи розпечене марокканське повітря, і я опинилася всередині палацу. Те, що я побачила, змусило мене затамувати подих. Зовні маєток здавався фортецею, але всередині він вражав королівською, майже гріховною розкішшю.
​Охоронці вели мене нескінченними лабіринтами просторих кімнат, яких, здавалося, тут була безліч. Високі склепінчасті стелі були прикрашені філігранною ручною ліпниною, під ногами блищав білий італійський мармур, а вздовж стін тяглися колони з витонченою мозаїкою зетbackground-imageлідж. Кожна зала перетікала в іншу: тут були величезні вітальні з оксамитовими диванами кольору нічного океану, кришталеві люстри розміром з автомобіль і внутрішні патіо, де між екзотичних рослин плавали золоті рибки в басейнах. Це був простір, який кричав про абсолютну владу та багатство його власника.
​Ми зупинилися перед високими подвійними дверима з темного дерева, інкрустованими перламутром. Один з охоронців коротко постукав і відчинив їх, жестом запрошуючи мене увійти.
​Моє серце в цей момент робило тисячу ударів за хвилину. Долоні зрадницьки змокріли, а в горлі пересохло. Крок за кроком я переступила поріг кабінету, і мої очі одразу знайшли людину, яка сиділа за масивним столом.
​Максут Караме повільно підвівся мені назустріч, і я мимоволі завмерла, розглядаючи свого провідника у цей новий кошмар чи порятунок.
​Він був неймовірно, магнетично вродливим чоловіком. На вигляд йому було близько сорока років — той самий вік, коли чоловіча краса стає зрілою, небезпечною та виваженою. Статний, високий, із широкими розворотами плечей, які ідеально підкреслював темно-синій індивідуально пошитий костюм. У його поставі відчувалася хижа грація сильної людини, яка звикла, що весь світ підкоряється її наказам.
​Його обличчя з чіткими, ніби висіченими з каменю скулами, обрамляла густа, акуратно підстрижена чорна борода, що додавала йому особливої мужності. Волосся — смолянисто-чорне, злегка жорстке, було бездоганно укладене. Але найбільше мене вразили його очі. Глибокі, кольору темного бурштину, вони дивилися на мене з такою проникливою увагою, ніби просканували всю мою душу за секунду. У цьому погляді не було дикої, палкої люті, яку я звикла бачити в Аміра. Тут панував абсолютний, крижаний спокій, інтелект і точний розрахунок.
​Він не був схожий на бандита чи головоріза. Передо мною стояв справжній східний аристократ, чия краса заворожувала і водночас змушувала триматися на відстані.
​— Ласкаво просимо до мого дому, Асель, — тихо, але так само глибоко й низько, як і по телефону, промовив він, вказуючи рукою на м'яке крісло навпроти свого столу. — Сідайте. Нам належить дуже довга й непроста розмова.

Я сіла на краєчок запропонованого крісла, тримаючи спину напружено-рівною, мов струна. Кожна секунда перебування в цьому кабінеті здавалася мені вічністю.
​— Доброго дня, Максуте, — стримано й сухо привіталася я, намагаючись, щоб мій голос не зраджував того дикого страху й надії, які зараз боролися в моїй душі. — Я прилетіла, як ви й просили. Тому давайте без зайвих передмов. Я хочу негайно дізнатися всю правду, про яку ви говорили по телефону. Де мій син?
​Максут Караме не здригнувся. Він повільно опустився у своє масивне шкіряне крісло, закинув ногу на ногу й зчепив довгі пальці в замок. На його обличчі не здригнувся жоден мускул. Він уособлював абсолютну, залізобетонну виваженість.
​— Поспіх — це поганий порадник у великих справах, Асель, — спокійно, з легкою, ледь помітною хрипотою в низькому голосі відповів він. — Ви з дороги. Мої люди зараз принесуть вам чай, ви заспокоїтеся, і ми все обговоримо. Поспішати нам нікуди. Попереду цілий день.
​Цей його тон, ця нестерпна, аристократична повільність почали мене дико сердити. Всередині мене все палало. Я летіла через пів світу, я стояла на краю мосту, я два роки жила на цвинтарі власних надій — а він пропонує мені чай?!
​— Мені не потрібен ваш чай! — різко відрізала я, міцніше стискаючи кулаки. — Ви не розумієте, через що я пройшла! Ви сказали, що мій син живий. Живий! Чоловіче, у вас є серце?! Я хочу знати прямо зараз: хто і навіщо забрав мого новонародженого малюка? Хто змусив мене повірити в те, що він народився мертвим?!
​Максут лише повільно схилив голову набік. Його янтарні очі продовжували вивчати мене з тим самим крижаним, аналітичним спокоєм, який тепер здавався мені витонченим катуванням. Ця тиша в кабінеті, це цокання дорогого підлогового годинника й цей непробивний чоловік навпроти просто вивели мене з рівноваги.
​Увесь біль двох років, увесь нічний кошмар, зустріч із Денисом і Марго, дика втома від перельоту — усе це вибухнуло всередині мене ядерною сумішшю. Спокій Максута став останньою краплею.
​Я підхопилася з крісла, важко дихаючи, і просто перейшла на крик, повністю втративши контроль над собою:
​— Досить грати зі мною в ці шляхетні ігри! — закричала я, і сльози розпачу та люті нарешті бризнули з моїх очей. — Ви заманили мене сюди, у свою фортецю, ви дали мені надію, а тепер знущаєтеся?! Кажіть! Кажіть, де моя дитина, або я рознесу тут усе! Хто забрав мого хлопчика?! Це Амір?! Це Амір зробив, так?! Відповідайте мені!

Мій крик відлунював від мармурових стін кабінету, але Максут Караме навіть не поворухнувся. Коли останні слова злетіли з моїх губ, у кімнаті знову повисла ця задушлива, важка тиша.
​Він повільно підвівся. Його висока, статна постать нависла над столом, але в рухах не було загрози — лише залізна, непреклонна сила. Він зробив кілька кроків у мій бік.
​— Сядьте, Асель, — тихо, але так, що сперечатися не було сили, промовив він. Його янтарні очі зазирнули в саму мою глибину, змушуючи замовкнути. — Я чудово розумію ваш біль. Я знаю про кожну сльозу, яку ви пролили за ці два роки. І я не знущаюся з вас. Ви дізнаєтеся все. Незабаром ви побачите свого сина. Але… у мене є один ультиматум.
​Я затамувала подих, застигши посеред кабінету. Серце забилося десь у горлі. Надія й лиховісне передчуття сплелися в тугий вузол.
​— Який ультиматум? Я віддам усе. У мене немає грошей, але…
— Мені не потрібні ваші гроші, Асель, — м'яко перебив він, і на його суворому, бородатому обличчі з'явилася ледь помітна, загадкова посмішка. — Ви отримаєте свого сина, усю правду і мій повний захист одразу після того, як вийдете за мене заміж.
​Ці слова вдарили мене в груди з такою силою, що повітря миттєво вибило з легень. Я зробила крок назад, ледь не зачепивши крісло. Світ навколо закрутився, а стіни розкішного кабінету почали тиснути на мене. Шлюб? Весілля з ворогом Аміра? Чоловіком, якого я бачу вперше в житті?!
​Я стояла в абсолютному, дикому шоці, ковтаючи ротом повітря, мов викинута на берег риба. Мозок відмовлявся приймати це божевілля. Я не знала, що казати, як реагувати, мені здавалося, що я все ще сплю у своїй київській квартирі й це — черговий витончений кошмар моєї хворої уяви.
​— Що?.. — нарешті вичавила я з себе сиплий, ледь чутний звук. — Що ви верзете? Навіщо… навіщо вам це потрібно?! Навіщо вам я?! Ви бачите мене перший раз! Навіщо вам одружуватися з жінкою, чиє життя повністю зруйноване?!
​— Ви дізнаєтеся про це, Асель. Обов'язково дізнаєтеся. Але трохи пізніше, — так само крижано-спокійно відповів Максут, закладаючи руки за спину. Його виваженість у цей момент здавалася мені диявольською.
​— Я не збираюся грати у ваші брудні, огидні ігри! — знову зірвалася я на сльози, обхопивши себе руками за плечі, намагаючись стримати лихоманку, що знову повернулася. — Чуєте мене?! Я не іграшка у вашій війні з Аміром! Я просто мати. Я хочу забрати свого сина і поїхати з цієї проклятої країни назавжди! Ви не маєте права тримати мене тут і ставити умови! До того ж…
​Я гірко хлипнула, витираючи сльози тильною стороною долоні. Спогад про Аміра, про чоловіка, якого я досі, попри все пекло, кохала кожною клітиною, запікся в грудях гострим болем.
​— До того ж, ваш план абсурдний. Я досі офіційна дружина Аміра Халіда. Ми ніколи не розлучалися. Наш шлюб законний, і жоден суд у Марокко не дозволить мені вийти заміж за іншого!
​Максут Караме зітхнув — майже співчутливо. Він повільно підійшов до свого столу, висунув верхню шухляду й дістав звідти тонку шкіряну папку. Відкривши її, він дістав офіційний документ із гербовою печаткою Королівства Марокко й протягнув його мені.
​— Ви помиляєтеся, Асель, — тихо, але з убивчою, безжальною точністю промовив він. — У мене на руках офіційна копія вашого свідоцтва про розірвання шлюбу. Амір Халід анулював ваш союз ще півтора року тому за вашої відсутності, використовуючи свої зв'язки в міністерстві. І це ще не все. Містер Халід уже понад рік як одружений на іншій жінці — доньці свого впливового бізнес-партнера.
​Я замерла, дивлячись на арабські в'язі та знайоме прізвище «Халід» на папері. Останні слова Максута прозвучали як контрольний постріл у голову. Це був ще один удар — нищівний, смертельний, який остаточно поховав усе, що єднало мене з минулим.
​Амір розлучився зі мною. Амір одружений на іншій. Поки я вила ночами від болю в Києві, він просто викреслив мене, знайшов мені заміну й продовжував жити своїм розкішним життям.
​Ноги підкосилися, і я з розмаху впала в крісло, випустивши папку з рук. Документи розлетілися по мармуровій підлозі, а я просто дивилася в одну точку, відчуваючи, як моє серце, моє кохання і мій світ остаточно перетворюються на попіл під крижаним поглядом Максута Караме.