Розділ 4

Сірий залізобетонний міст височів над водою, яка здавалася згори чорною та байдужою. Я заглушила мотор, вискочила з машини й побігла до огорожі. Навколо проносилися автомобілі, але для мене весь світ перетворився на вакуум.
​Біль і спогади про сина, про Аміра так сильно тиснули на груди, що ребра, здавалося, тріщали зсередини. Цей біль був нестерпним, він випалював залишки мого розуму. Я більше не могла. Не могла прокидатися від дитячого плачу, не могла бачити ці кавові марокканські очі в кожному кошмарі, не могла носити в собі цю випалену порожнечу. Я все для себе вирішила. Прямо тут і зараз це пекло мало закінчитися.
​Я перекинула ногу через холодні залізні перила мосту. Потім іншу. Вітер боляче бив у обличчя, розвіваючи моє волосся. Я заплющила очі, зробила останній, глибокий вдих і приготувалася зробити крок у безодню, яка обіцяла довгоочікуваний спокій.
​Але в цей самий момент тишу мого відчаю розірвав різкий, пронизливий звук. У кишені куртки шалено задзвонив телефон.
​Я замерла. Я не збиралася відповідати. Нехай дзвонить. Хто б це не був — мама, Аліна чи Віктор Сергійович — ніхто вже не міг мене врятувати. Дзвінок стих, але за секунду телефон вибухнув новою, ще наполегливішою треллю. Цей звук виривав мене з трансу, дратував, не давав зробити останній крок. Наче якась невидима сила утримувала мене на краю.
​Судорожно, майже автоматично, я витягла слухавку й провела пальцем по екрану.
​— Алло, — мій голос більше нагадував мертвий шурхіт.
​На тому кінці дроту запанувала коротка пауза, а потім розітнувся неймовірно красивий, глибокий, оксамитовий і низький чоловічий голос. У ньому відчувалася абсолютна, залізна впевненість і дивна, майже лякаюча м'якість.
​— Доброго дня, Асель, — спокійно промовив незнайомець. Він поводився надзвичайно інтелігентно, виважено, без жодної краплі поспіху чи грубості. — Мене звати Максут Караме.
​Мене наче струмом вдарило. Пальці миттєво заніміли, і я ледь не впустила телефон у воду. Максут Караме... Мозок судорожно почав гортати сторінки минулого. Я згадала! Згадала, як кілька разів чула це ім'я два роки тому, коли Амір розмовляв за зачиненими дверима свого кабінету в Касабланці. Голос Аміра тоді ставав жорстким, нещадним, а в очах спалахувала лють. Максут Караме був головним, найнебезпечнішим ворогом Аміра. Людиною, чиє ім'я боялися вимовляти вголос.
​— Навіщо... навіщо ви мені телефонуєте? — хрипко запитала я, міцніше хапаючись вільною рукою за перила. Останні краплі сміливості стрибнути кудись зникли, витіснені диким нерозумінням. — Звідки у вас мій номер? Що вам потрібно?
​— Заспокойтеся, Асель, — так само інтелігентно й рівно відповів низький голос. — Я телефоную вам, тому що справа, яку я хочу обговорити, стосується вашого сина.
​Мій світ остаточно перекинувся. По голові наче вдарили чимось важким.
​— Що за дурниці ви верзете?! — закричала я в слухавку, і сльози знову бризнули з очей. — Мій син... мій хлопчик помер! Він давно похований у Марокко! Навіщо ви знущаєтеся з мене?!
​— Це не так, Асель, — тихо, але з убивчою вагомістю перебив мене Максут Караме. — Ваш син живий. І якщо ви хочете дізнатися правду, вам доведеться вислухати мене.
​Я опинилася в стані абсолютного, паралізуючого шоку. Ноги підкосилися, і я ледь не сповзла по перилах на брудний асфальт мосту. Живий? Мій син, якого я оплакувала дві тисячі ночей, живий? Це було схоже на якесь жорстоке, божевільне марення.
​— Якщо вас справді цікавить це питання, — продовжував Максут, не звертаючи уваги на моє важке, переривчасте дихання, — завтра вранці ви маєте сісти на перший рейс і летіти до мене в Марокко. В аеропорту Касабланки вас зустріне моя особиста охорона й забере до моєї резиденції. Я впевнений, що інформація, яку я маю, переверне ваше життя.
​— Чому... чому я маю вам вірити?! — вигукнула я, задихаючись від емоцій. — Ви ворог Аміра! Ви можете брехати, щоб просто заманити мене! Чому я повинна вірити вашому кожному слову?!
​На тому кінці лінії почулося коротке, ледь помітне зітхання, але тон чоловіка залишився бездоганно ввічливим.
​— Це ваш вибір, Асель. Вірити мені чи ні. Стрибнути з мосту ви завжди встигнете, а от дізнатися, де ваш син — можливість буває раз на життя. Вибір за вами.
​У трубці пролунали короткі, безжальні гудки. Він відключився.
​Я залишилася стояти на мосту, притискаючи замовклий телефон до вуха. Весняний вітер продовжував бити в обличчя, але я більше не дивилася на чорну воду. Я була в абсолютному, дикому шоці від почутого. Голова йшла обертом, серце готове було вибухнути. Що відбувається? Це правда чи якась кривава гра марокканських кланів, у яку мене знову втягують?
​Але одна думка спалахнула в моїй голові яскравіше за сонце: «Мій син живий». І ця думка щойно вирвала мене з лап смерті.

Всю ніч я провела наче в іншому вимірі. Сон не просто не йшов — сама думка про те, щоб заплющити очі, здавалася злочином. Слова Максута Караме випалили в моїй голові все інше. «Ваш син живий». Вони звуковим фоном пульсували в кожній клітині мого тіла. Кімнатою кута в кут я ходила до перших променів сонця, а щойно настав ранок, руки самі почали кидати речі у валізу. Квиток до Марокко на найближчий рейс було куплено за кілька кліків.
​Мамі правду я сказати так і не наважилася. Побачивши мою поспіхом зібрану валізу й дикий, гарячковий блиск у моїх очах, вона злякалася, але я лише міцно обійняла її й збрехала, що мені потрібно терміново поїхати у справах, пообіцявши зателефонувати пізніше. Одразу після цього я набрала номер школи — голос тремтів настільки натурально від пережитого шоку, що завуч без зайвих запитань повірила, що я раптово й сильно захворіла.
​В аеропорту «Бориспіль» та під час усього багатогодинного перельоту я не могла знайти собі місця. Пасажири навколо читали, спали, пили каву, а я просто задихалася від хвилювання, стискаючи пальцями підлокітники крісла. Турбулентність за вікном літака була нічим порівняно з тим штормом, який розривав мене зсередини. Чи це правда? Чи я лечу в лапи до монстра, який просто вирішив знищити Аміра через мене? Але серце кричало, що я мушу перевірити.
​Коли шасі літака нарешті торкнулися розпеченої марокканської землі, мої легені обпалило знайомим, сухим і гарячим повітрям. Східний аромат, який я колись так любила і так сильно зненавиділа, знову заповнив усе навколо.
​На виході з терміналу мене вже чекали. Охорона Максута Караме виділялася в натовпі миттєво: троє високих, кремезних чоловіків із суворими обличчями у бездоганних чорних костюмах, попри тутешню спеку. Один із них тримав невелику табличку з моїм ім'ям. Щойно я підійшла, вони синхронно й вишколено вклонилися.
​— Мадам Асель? Проходьте за нами, містер Караме чекає, — з легкою англійською вимовою вимовив старший із них, беззаперечним рухом забираючи з моїх рук важку валізу.
​Мене провели до VIP-парковки, де стояв масивний броньований позашляховик із наглухо затонованими вікнами. Один з охоронців відчинив переді мною задні двері, і я сіла в прохолодний, пахнучий дорогою шкірою салон. Машина рушила з місця, плавно вливаючись у галасливий потік Касабланки.
​За вікном миготіли знайомі вулиці, пальми, білі будівлі, і мене з новою силою накрило хвилею спогадів. Я згадувала кожен свій день тут із Аміром. Наші палкі ночі, його шепіт, його клятви, наше безмежне, як цей океан, кохання... І той страшний фінал, який розвів нас по різних куточках планети. Я ніколи, ні за яких обставин не думала, що повернуся сюди знову. Марокко мало залишитися моїм закритим, забинтованим минулим, але доля знову кинула мене в цей піщаний казан.
​За годину їзди міський шум зник, поступившись місцем елітній приміській зоні. Автівка звернула на закриту дорогу і під'їхала до величезних, викуваних із темного заліза воріт, які автоматично розійшлися в боки.
​Машина повільно котилася довгою алеєю, і моєму погляду відкрився неймовірно великий і величний маєток Караме. Це був не просто будинок, це був справжній сучасний палац у традиційному марокканському стилі ріад, але з розкішним європейським лоском. Білосніжні стіни палацу іскрилися під пекучим сонцем, контрастуючи з теракотовими дахами та різьбленими арками. Навколо височіли вікові пальми, цвіли розкішні кущі яскраво-рожевих бугенвілій, а повітря було наповнене заспокійливим дзюрчанням численних мармурових фонтанів, які рятували від спеки. Маєток вражав своїм масштабом, багатством і... залізобетонною охороною на кожному кроці. Це була неприступна фортеця, вкрита шовком і квітами.
​Автомобіль зупинився біля парадного входу з масивними різьбленими дверима з кедрового дерева. Охоронець відчинив мої двері. На моїх ногах досі відчувалося тремтіння, але я зробила крок на мармурові плити. Я прилетіла. Назад дороги не було.