Розділ 3

Шкільні коридори після третього уроку вибухнули звичним галасом. Для мене цей спокійний, рутинний темп роботи став справжнім порятунком — уроки пройшли на одному диханні, хоча втома після безсонної нічної лихоманки все одно навалилася на плечі важким вантажем. Коли оголосили велику перерву, я зрозуміла, що мені просто необхідно випити гарячого чаю, щоб остаточно не втратити зв'язок із реальністю.
​Шкільна столова зустріла мене шумом кухонного посуду, пахощами свіжих булочок із корицею та голосним щебетанням старшокласників. Взявши склянку чаю та легкий салат, я сіла за столик біля вікна, сподіваючись на кілька хвилин самотності.
​Проте побути наодинці з думками не вдалося.
​— Приємного апетиту, Аселько… Ой, вибачте, Асель Ігорівно, — над моїм столом пролунав приємний, оксамитовий баритон.
​Я підвела голову й побачила Віктора Сергійовича. Нашому директору було близько сорока років. Статний, завжди бездоганно одягнений у стильні костюми, з легкою сивиною на скронях та розумним поглядом, він зовсім не був схожий на типових суворих керівників. Віктор Сергійович був неодружений і вже не перший місяць виявляв до мене очевидну симпатію: то «випадково» затримається в моєму кабінеті після наради, то запропонує підвезти додому в негоду, то засипле тонкими компліментами. Я все це бачила, але майстерно вдавала, що не помічаю його залицянь. Моє серце все ще було зацементоване в минулому, і жоден чоловік не мав туди доступу.
​— Дякую, Вікторе Сергійовичу. Сідайте, якщо хочете, — з ввічливою, але прохолодною посмішкою відповіла я.
​— Насправді, я хотів запитати… — він присів навпроти, уважно вдивляючись у моє бліде обличчя. — У п'ятницю ввечері в міському театрі буде прем'єра нової вистави. Мені дісталися два квитки у першому ряду. Я подумав, можливо, ви складете мені компанію? Нам обом не завадить трохи відпочити від шкільних звітів.
​Він дивився на мене з надією та відкритою ніжністю. Інша на моєму місці, мабуть, була б на сьомому небесах від щастя, але в моїй голові досі звучав плач малюка з нічного сну. У мене абсолютно не було настрою на побачення й фальшиві посмішки.
​— Вікторе Сергійовичу, це дуже заманлива пропозиція, і я вдячна за запрошення, — м'яко, але беззастережно відмовила я. — Але, на жаль, на ці вихідні у нас із мамою вже є плани. До того ж, почуваюся останнім часом дуже втомленою, хочеться просто побути вдома. Вибачте.
​На обличчі директора миттєво промайнула тінь розчарування. Він трішки зніяковів, опустив погляд, але швидко взяв себе в руки, як справжній дипломат.
​— Що ж… шкода, дуже шкода, Асель Ігорівно. Але я розумію, кінець навчального року — пора важка. Якщо зміните думку, квитки будуть у мене. Гарного дня.
​Він підвівся і злегка розчарованим кроком попрямував до виходу зі столової. Я провела його поглядом, відчуваючи легку провину, але водночас і полегшення.
​Не встиг стілець навпроти мене охолонути, як на нього з розгону опустилася Аліна — наша молода вчителька географії, з якою ми за цей рік встигли потоваришувати. Вона змовницьки підмигнула мені, ставлячи на стіл свій піднос.
​— О-о-о, подруго, я все бачила! — пошепки, але емоційно почала Аліна, підсуваючись ближче. — Наш шеф знову ходив навколо тебе, як кіт навколо сметани. І судячи з його кислішої фізіономії, ти знову дала йому від виротка обхід? Асель, ну ти даєш! Він же у нас холостяк на вагу золота, половина жіночого колективу за ним зітхає!
​— Аліно, облиш, — втомлено посміхнулася я, роблячи ковток чаю. — Віктор Сергійович просто запросив мене в театр. І я просто відмовилася. У мене справді немає сил на це все.
​— Та я ж бачу, що ти ледве тримаєшся, — Аліна миттєво змінила тон на більш серйозний і з турботою подивилася на мене. — Ти сьогодні бліда, як привид, і синяки під очима такі, ніби ти всю ніч вагони розвантажувала. Що сталося? Знову завалили паперовою роботою?
​— Та ні, з роботою все  нормально, — збрехала я, колупаючи вилкою салат. — Просто погано спала сьогодні. Ніяк не можу зібратися докупи.
​— Ой, це все авітаміноз і весняна перевтома, — авторитетно заявила географічка, активно закидуючи в рот шматочок піци. — Мені директорка завуч теж учора три шкури спустила за відкритий урок. Слухай, до речі, про роботу! Ти чула, що нам з наступного тижня ставлять якісь нові моніторингові тести для старших класів? Департамент освіти знову щось вигадав, тепер доведеться сидіти над тими бланками до ночі.
​— Тільки цього не вистачало, — зітхнула я. — У мене одинадцяті класи якраз до іспитів готуються, кожна година на рахунку, а тут знову паперова бюрократія.
​— Отож-бо й воно! — підхопила Аліна. — Замість того, щоб дітям нормально матеріал давати, ми будемо галочки в табличках малювати. Ладно, прорвемося. Головне — дотягнути до літа. Слухай, а ти літо де плануєш проводити? Може, рванемо разом у Карпати на тиждень? Чисто перезавантажити мізки, подихати горами, без усяких директорів і зошитів?
​Карпати. Гори. Минулого разу, коли заходила мова про відпочинок, Амір обіцяв повезти мене на приватний курорт у Швейцарію… Спогади знову зрадницьки кольнули серце.
​—Мабуть, будемо з мамою на дачі, їй там допомога потрібна. Але за пропозицію дякую , — тихо відповіла я, допиваючи чай. 
​Дзвінок на наступний урок розірвав нашу розмову. Аліна швидко доїла свій обід і підхопила сумку:
— Ого, уже час! Побігла я на п'ятий поверх, у мене там сьомий «Б», вони мені зараз кабінет рознесуть. А ти тримайся, Аселько! І подумай про театр, шеф у нас реально хороший мужик.
​Вона вибігла зі столової, залишаючи мене в компанії моїх вічних, незмінних тіней минулого. Треба було йти на урок.

Після фінального дзвінка я нашвидкуруч зібрала зошити й буквально втекла зі школи. Мені конче потрібно було змінити парфуми з ароматом крейди та шкільної їдальні на щось буденне. Оскільки мами в машині не було, я увімкнула радіо на всю потужність, намагаючись заглушити відлуння нічного дитячого плачу, яке досі пульсувало в скронях.
​Великий супермаркет зустрів мене яскравим неоновим світлом, шумом касових апаратів та нескінченними рядами товарів. Я взяла залізний візок і повільно рушила між стелажами. Зазвичай я робила закупи автоматично, але сьогодні... сьогодні я просто не могла зібратися докупи. Мозок, виснажений лихоманкою та безсонням, відмовлявся працювати. Я могла п'ять хвилин стояти перед полицею з макаронами, бездумно розглядаючи пачки й не розуміючи, навіщо я тут. Перед очима все ще стояли кавові марокканські очі з мого сну.
​Я розвернула візок біля відділу з молочною продукцією, збираючись узяти улюблений мамин йогурт, як раптом сильний поштовх змусив мене здригнутися. Хтось на швидкості врізався прямо в мій візок, ледь не збивши мене з ніг.
​— Ой, вибачте, будь ласка, я випадково... — почав було чоловічий голос і раптово осікся.
​Я роздратовано підняла очі, готова висловити все, що думаю про неуважних покупців, але слова застрягли мені в горлі. Земля пішла з-під ніг, а повітря в мить стало замало.
​Передо мною стояв Денис. Мій колишній хлопець. Чоловік, якого я колись зрадила, залишила і розбила йому серце, втікши на інший кінець світу.
​Він дивився на мене, і в його очах читався такий дикий, первозданний шок, ніби перед ним постав привид. Його губи злегка затремтіли, а пальці, що стискали ручку його власного кошика, побіліли від напруги. Ми стояли посеред галасливого супермаркету, але для нас весь світ навколо просто зник, вимкнувся, залишивши лише руїни нашого спільного минулого.
​— Асель?.. — ледь чутно, одним подихом вимовив він, не вірячи власним очам. — Це... справді ти?
​Мій пульс підскочив до критичної позначки. Мене знову почало лихоманити, але вже не від нічного кошмару, а від дикого почуття провини, яке залізом здавило легені. Я була винна перед цим чоловіком. Страшно винна.
​— Вибач... вибач, будь ласка, — прохрипіла я, затинаючись. Я розвернула свій візок, маючи єдине бажання — втекти, сховатися, провалитися крізь цей кахельний капітальний потік, аби тільки не дивитися йому в очі. У мене просто не було сил на цю розмову. Після двох років особистого пекла зустріч із минулим добивала мене остаточно.
​Я зробила крок убік, але Денис зреагував блискавично. Його пальці міцно, але обережно перехопили моє зап'ястя. Його рука була гарячою, і цей дотик подіяв на мене як розряд струму.
​— Асель, чекай. Будь ласка, не йди, — в його голосі не було агресії. Тільки благання і той самий шок, який ніяк не минав. Він повільно відпустив мою руку, ніби злякавшись власної сміливості, але перегородив мені шлях.
​Ден глибоко вдихнув, збираючись із думками. На його обличчі залягли нові зморшки, яких я не пам'ятала, а в погляді більше не було тієї юнацької безтурботності.
​— Я... я довго шукав тебе, Аселько, — тихо почав він, і від цього зменшувального імені мені схотілося закричати. — Перші кілька місяців після твого зникнення я мало не збожеволів. Оббивав пороги твоєї квартири, дзвонив, шукав через знайомих... А потім... потім до мене дійшло. Коли я дізнався, що того самого дня з міста зник і він. Амір. Я склав два плюс два й зрозумів, що ти поїхала з ним. Ви зникли разом, в один день.
​Я мовчала. Губи ніби склеїлися. Що я могла йому сказати? Заперечити? Сказати, що так, я кинула його заради його марокканського брата - мільйонера, який зрештою подарував мені стільки болю, що його вистачило б на кілька життів? За ці три роки, що минули з моменту нашого розриву, моя душа була випалена дотла.
​Денис дивився на моє бліде обличчя, на мої тремтячі руки, і його погляд раптом пом'якшав. У ньому не було злості. Тільки глибокий, задавнений біль, який він, очевидно, носив у собі весь цей час.
​— Знаєш... я не тримаю на вас зла, — тихіше сказав він, зробивши пів кроку вперед. — Спочатку було пекельно боляче, не приховую. Зрада коханої людини — це те, що ламає. Але час іде. Я багато думав і... я давно пробачив тебе, Асель. І його пробачив. Я просто хотів знати, що ти жива. І що ти щаслива.
​Останнє слово вдарило мене під дих. Щаслива.
​Я ледь стримала істеричний сміх, який підкочувався до горла. Якби він тільки знав, чим закінчилася моя втеча з Аміром. Якби він знав про порожню колиску, про криваві простирадла в марокканській лікарні й про те, що я щоночі бачу вві сні дитину, якої ніколи не потримаю на руках.
​Я продовжувала мовчати, опустивши голову. Провина перед Денисом каменем лежала на моєму серці, але сил вичавити з себе хоч слово розради чи пояснення просто не було. Три роки мого життя перетворилися на суцільну драму, і зараз, стоячи перед хлопцем, якого я колись зрадила, я почувалася абсолютно голісінькою перед своїм минулим.