Розділ 2

— Repeat after me, class: "The sun is shining beautifully today," — я лагідно посміхнулася, обводячи поглядом маленькі світлі голови, що сиділи за партами.
​— The sun is shining beautifully today! — хором, трохи неструнко, але неймовірно старанно пролунало у відповідь.
​Більше двух років тому, стоячи в київському аеропорту з однією валізою й випаленою душею, я не знала, чи зможу зробити наступний вдих. Біль від втрати мого малюка й нестерпне, прокляте кохання до Аміра, яке мені довелося заживо поховати в пісках Марокко, здавалися смертельним вироком. Я думала, що більше ніколи не зможу посміхатися.
​Але життя дивна річ. Мене врятували діти. Ці чисті, щирі оченята, які щодня дивилися на мене в класі, стали моїм особистим сонцезахисним щитом від спогадів. Я повернулася до викладання, віддаючи їм усю ту нерозтрачену материнську ніжність, яка тисла мені на груди. І вони це відчували.
​— Міс Асель! — маленька Катруся з першої парти, підстрибуючи на стільці, високо підняла руку. — А як англійською буде «ти моє сонечко»? Я хочу мамі ввечері сказати!
​— You are my sunshine, Katrusia, — відповіла я, підходячи до її парти й легенько торкаючись її кучерявого волосся. — Давай повторимо разом: You... are... my... sunshine.
​— You are my sunshine! — гордо повторила дівчинка, задоволено занотовуючи щось у свій яскравий зошит.
​— Міс Асель, а у мене англійське сонце асоціюється з гарячим пляжем! — вигукнув з останньої парти невгамовний Максимко. — Там, де пальми і великі кораблі! Ви коли-небудь бачили справжні пальми і океан?
​На мить моє серце пропустило удар. Перед очима білим спалахом постала розкішна вілла на узбережжі Атлантичного океану. Спекотне марокканське повітря, запах дорогих парфумів Аміра, його важкі, владні обійми і золотий пісок, який ми колись пропускали крізь пальці, мріючи про майбутнє... Минуле закололо десь під ребрами гострим шрамом.
​Я глибоко вдихнула прохолодне повітря класу, повертаючи себе в реальність.
​— Бачила, Максимку, — тихо, але спокійно відповіла я, тримаючи посмішку на обличчі. — Але знаєш що? Наше українське сонце і зелені дерева — набагато гарніші. Вони дарують спокій. Ну що, продовжимо? Хто хоче прочитати наступне речення?
​Клас знову вибухнув лісом рук. Вони любили мої уроки, бо тут ніколи не було криків чи сухої зубріжки. Я намагалася бути для них не просто вчителькою, а безпечним прихистком. Можливо, тому, що сама колись так сильно потребувала захисту, який мій всемогутній Амір обіцяв, але так і не зміг мені дати.
​Два роки я вчилася жити заново. По краплині, по одному дню, по одному дитячому сміху. Я досі не знала, чи зможу колись впустити когось у своє поранене серце, але зараз, дивлячись на своїх учнів, я вперше за довгий час подумала: я справді вижила.

Дзвінок з уроку пролунав так вчасно, повертаючи мене з полону думок у затишну шкільну реальність. Діти з веселим гомоном почали збирати підручники, навперебій вигукуючи мені «Good-bye, miss Asel!». Я з посмішкою проводжала кожного, аж поки в класі не запанувала тиша.
​Саме в цей момент двері кабінету легенько прочинилися, і на порозі з’явилася мама. Вона тримала в руках невелику картонну коробочку, перев’язану стрічкою, з якої доносився божественний запах свіжої випічки та ванілі. Наша шкільна бібліотека, де вона працювала, була всього через два кабінети від мене, тому такі її раптові візити наприкінці дня вже стали нашою маленькою теплою традицією.
​— Привіт, донечко, — м'яко промовила вона, підходячи до мого столу. — Здала свій останній звіт у кабінет директора і забігла до тебе. Спекла твій улюблений бісквіт із полуницею. Подумала, що після уроків тобі не завадить трохи солодкого для настрою.
​— Мамусю, привіт! — я щиро обійняла її, відчуваючи таке рідне й безпечне тепло. — Ти як відчула. Якраз думала про щось смачненьке до чаю. Дякую.
​Ми завжди були тільки вдвох. Тата в моєму житті не було ніколи — мама виростила мене сама, віддаючи всю свою любов, сили та турботу. І тепер, коли два роки тому я повернулася з Марокко з випаленою душею, вона знову стала моєю єдиною опорою. Вона бачила мій біль з першої секунди і просто була поруч, заліковуючи мої рани своєю мовчазною підтримкою. Вона ніколи не згадувала про Аміра чи про ту прокляту лікарню.
​Вона присіла на краєчок першої парти, поки я накладала нам по шматочку тортика.
​— Ну, розповідай, як твої розбишаки сьогодні? — посміхнулася мама, приймаючи з моїх рук чашку з чаєм. — Чула їхній галас аж у коридорі, коли йшла з бібліотеки.
​— Ой, сьогодні ми вчили погоду, — засміялася я, сідаючи навпроти. — Максимко знову відзначився. Заявив, що англійське сонце у нього асоціюється лише з гарячим пляжем і кораблями. Він у нас майбутній капітан, не інакше. А Катруся випитувала, як сказати мамі «ти моє сонечко». 
​Мама тихо замилувалася моєю розповіддю, роблячи ковток чаю.
— Які вони у тебе золоті. Знаєш, Аселько, ти так розквітаєш, коли говориш про них. Вони тебе справді люблять.
​— І я їх, мамо. Вони — мій порятунок, — щиро відповіла я, і ми на мить замовкли, але це була тепла, затишна тиша двох людей, які розуміють одне одного без слів.
​— На вулиці, до речі, так гарно розгулялося, — перевела тему мама, дивлячись у вікно на весняне сонце. — Нарешті можна сховати ці важкі куртки. На вихідні обіцяють чудову погоду, може, виберемося в парк?
​— З задоволенням. Мені якраз потрібно трохи розвіятися, — погодилася я, доїдаючи шматочок неймовірно ніжного бісквіта. — Ну що, поїхали додому? Я якраз закінчила з журналами.
​— Поїхали, люба. Зайдемо ще в супермаркет по дорозі, купимо чогось легкого на вечерю.
​Ми зібрали речі, я зачинила кабінет, і ми разом попрямували до виходу зі школи. Крокуючи поруч із мамою до машини під лагідними променями українського сонця, я відчувала, що пекло минулого потроху відступає, залишаючи місце для нашого простого, тихого сьогодення.

Вечір удома пройшов у звичній, майже стерильній тиші нашої маленької кухні. Ми вечеряли, ділилися буденними шкільними новинами, але я ловила себе на думці, що мій власний голос звучить для мене як чужий — мов записаний на плівку трек, що крутиться на повторі. Справжня я залишилася десь там, за зачиненими вікнами, у полоні нічних страхів. Щойно стрілки годинника перетнули північ, я поспішила вимкнути світло й сховатися під ковдрою, наївно сподіваючись на рятівну, глуху темряву без сновидінь.
​Але моя підсвідомість уже готувала для мене чергове коло особистого чистилища.
​Я опинилася посеред безкрайнього марокканського саду. Повітря було настільки густим і гарячим, що ним здавалося неможливо дихати, воно пахло солодко-гірким жасмином і розпеченою землею. Раптом крізь пишні зелені хащі пробився промінь світла, і я побачила його. Маленький хлопчик, якому на вигляд було близько двох років. Він тупав крихітними босими ніжками по шовковистій траві, смішно тримаючи рівновагу розведеними в боки рученятами, і впевнено йшов прямо до мене.
​Коли він підвів голову і подивився на мене, у моїх грудях ніби розірвався снаряд.
​На мене дивилися великі, глибокі, кольору міцної кави очі — абсолютна, лякаюча копія погляду Аміра. Те саме жорстке, неслухняне кучеряве волосся, той самий гордий, ледь помітний розліт брів і лінія губ, яку я колись так палко цілувала ночами. Це був він. Мій ненароджений син. Хлопчик, якого я поховала в думках, у моєму сні вижив, виріс і навчився ходити.
​— Ма-ма… — пролунав його тоненький, але такий чіткий голосок. — Мама, чому ти так далеко? Йди до мене.
​Він простягав до мене свої маленькі долоні, а я задихалася від суміші дикої, всеохопної любові та божевільного розпачу. Наплювавши на все, я кинулася вперед, маючи єдине бажання — впасти на коліна, схопити його в обійми, зацілувати ці кучері й ніколи, нікому більше не віддавати. Але що ближче я підбігала, то стрімкіше простір між нами викривлявся. Хлопчик почав танути в золотистому мареві пустелі, перетворюючись на попіл, і лише відлуння його голосу продовжувало бити по моїх барабанних перетинках.
​Я прокинулася з німим криком, що застряг грудкою в горлі, ривком сідаючи на ліжку.
​Мене била сильна, морозяна лихоманка. Футболка миттєво прилипла до тіла від гарячого поту, а серце калатало у грудях так шалено, ніби намагалося пробити ребра й вирватися назовні. Я обхопила коліна руками, притискаючи їх до підборіддя, щоб хоч якось зупинити нестерпне тремтіння всього тіла. Цей сон… він не був схожий на звичайне сновидіння. Він був настільки реальним, що я майже фізично відчувала на своїх пальцях запах його дитячої шкіри, а перед очима все ще стояв той пронизливий, дорослий погляд Аміра в маленькому дитячому обличчі.
​Це повторювалося знову і знову. Останні кілька місяців цей хлопчик приходив до мене щотижня, мов за розкладом. І найстрашніше було те, що кожного разу він ставав трохи старшим. Він ріс у моїй голові.
​«Я точно божеволію, — пульсувала в скронях єдина жахлива думка, поки гарячі сльози випалювали доріжки на моїх щоках. — Це кінець. Моя психіка просто здалася».
​Я до крику, до німоти хотіла поділитися цим жахом. Хотіла впасти на коліна перед єдиною рідною людиною і розплакатися. Але мамі про свої сни я не розповіла жодного слова. Вона й так витягла мене з того світу два роки тому, вона щодня оберігала мій крихкий спокій, мов кришталеву вазу. Знову побачити в її очах цей невимовний страх за мене, знову змусити її пити заспокійливе — ні, я не мала права. Це було моє особисте пекло, мій власний хрест, і я повинна була нести його сама, навіть якщо він зрештою розчавить мене.
​До самого ранку я так і не змогла більше заплющити очей, просто рахуючи тріщини на стелі у передсвітанкових сутінках.
​Коли задзвонив будильник, його звук здався мені похоронним дзвоном. Я почувалася абсолютно спустошеною, висмоктаною до краплі. Подивившись у дзеркало на своє бліде обличчя з темними, майже чорними колами під очима, я зрозуміла, що будь-яка їжа зараз здасться мені отрутою. Залишивши сніданок недоторканим на столі, я лише зробила кілька судорожних ковтків холодної води, яка обпалила горло.
​У мами сьогодні занять у школі не було, а в бібліотеці оголосили санітарний день, тому вона залишалася вдома, солодко спала у своєму ліжку після важкого тижня. Намагаючись не видати жодним звуком свій стан, я навшпиньках зібрала речі, тихо зняла з вішалки ключі від машини й вийшла в сирий ранковий під'їзд.
​Я поїхала на роботу сама. Автомобіль рухався вулицями на автопілоті, дорога здавалася безкінечним сірим тунелем, а на лобовому склі, замість крапель ранкової роси, я бачила лише великі, темні марокканські очі свого сина, якого в мене забрала доля.