Розділ 1

Два роки. Сімсот тридцять днів абсолютного, крижаного пекла.
Сонце Марокко все так само нещадно випалювало землю, але я більше не відчував його тепла. Для мене воно згасло того самого дня, коли літак із Асель піднявся в небо, залишивши мене помирати на розпеченому асфальті аеропорту.
Я стояв біля білої мармурової плити, яка за цей час встигла трохи потьмяніти від пилу й вітру. Мій син. Мій ненароджений хлопчик, який мав стати моїм продовженням, моєю гордістю. Замість цього він став моїм вічним прокляттям і моєю спокутою. Я дивився на холодний камінь, і всередині мене знову підіймалася знайома, глуха хвиля болю, яка за ці два роки стала моєю єдиною константою.
Поруч зі мною, на відстані поважного кроку, мовчки стояв Саїд. Він не намагався мене заспокоїти. Він знав, що це марно. Саїд був єдиним, хто не відвернувся, єдиним, хто залишився поруч у ті страшні місяці, коли я топив свій розпач у роботі, жорстокості та алкоголі, намагаючись заглушити крик власної душі. Він бачив мій крах. Він бачив, як великий Амір Халід перетворився на руїну.
Я подивився на свої руки, потім торкнувся обличчя. За ці два роки я постарів на ціле життя. У дзеркалі на мене щодня дивився чужий чоловік — із глибокими зморшками біля очей, із пасмами сивини на скронях, які з'явилися занадто рано. Мої плечі, колись здатні тримати весь світ, тепер здавалися згорбленими під вагою провини. Я більше не був тим всемогутнім Аміром. Я був просто тінню минулого.
Асель...
Її ім'я досі відгукувалося в моїх грудях фізичним ударом. Кожної ночі, заплющуючи очі, я бачив її погляд на цьому самому кладовищі. Холодний, пустий погляд жінки, яка вирвала мене зі свого серця. «Або ти відпускаєш мене, або ти знайдеш мене мертвою». Ці слова щоночі звучали в моїй голові, мов смертний вирок.
Господи, як же важко мені було відпускати її два роки тому. Мої пальці досі пам'ятали нестерпну легкість її валізи, а душа — той момент, коли я мав розвернутися і піти, залишивши її на стійці реєстрації. Сотні разів за ці два роки я тримав у руках квиток до України. Сотні разів я хотів кинути все, прилетіти, впасти до її ніг, благати, засипати її квітами, змусити згадати наше кохання.
Але я зупиняв себе. Щоразу зупиняв, бо розумів: я для неї — втілення всього жаху, що з нею стався. Моя присутність убила б її знову. Вона ніколи не повернеться до мене. Вона спалила всі мости, і попіл від них досі осідав на моїх губах.
— Нам пора, Аміре, — тихо промовив Саїд, торкнувшись мого плеча. — Скоро почнеться шторм.
Я знову подивився на могилу сина. Шторм у моїй душі не вщухав уже два роки.
— Іди, Саїде. Я наздожену, — хрипко відповів я.
Я залишився сам на сам зі своїм болем. Я знав, що жити далі так не можна, але іншого життя я не мав. Моє серце було поховане тут, під цим мармуром, і в тій далекій, холодній Україні, де зараз дихала жінка, яку я проклято і безмежно кохав попри все.
 

Шум Касабланки за вікном автомобіля здавався мені далеким гулом. Я міцніше стиснув кермо, намагаючись повернути себе в реальність. Офіс зустрів мене звичною прохолодою кондиціонерів і майже відчутною напругою — сьогодні був важливий день, який Саїд готував місяцями.
​Останні два роки компанія трималася виключно на його плечах. Поки я тонув у власному пеклі, Саїд підміняв мене всюди: на переговорах, на будівельних майданчиках, у судах. Він закривав мене від усього світу, даючи мені час померти й воскреснути. Але компанія Халіда не могла вічно жити без свого голови. Партнери почали шепотітися, акції хиталися, і я зробив єдиний правильний вибір — повернутися до справ. Не тому, що хотів жити, а тому, що робота була єдиним способом не збожеволіти в порожньому маєтку.
​Двері мого кабінету відчинилися. Саїд уже чекав там разом із трьома представниками американського інвестиційного холдингу. Чоловіки в бездоганних сірих костюмах підвелися для привітання.
​— Містер Халід, — зробив крок уперед старший із них, містер Джонсон, аналітик із проникливим поглядом. — Раді нарешті зустрітися з вами особисто. Останній рік ми працювали переважно з містером Саїдом.
​Я правим рухом поправив манжет сорочки, приховуючи легке тремтіння пальців, і протягнув руку для міцного, ділового рукостискання.
​— Навзаєм, містер Джонсон, — мій голос звучав рівно, хоча всередині палила пустеля. — Мій компаньйон тримав мене в курсі кожної деталі. Я ціную вашу терплячість щодо цього контракту. Наша компанія готова розширювати кордони.
​Ми сіли за масивний стіл із темного дерева. Перед нами лягли папки з фінансовими звітами та графіками будівництва нового портового термінала — проєкту, який мав принести мільярди.
​— Ми вивчили ваші гарантії, містер Халід, — почав другий партнер, молодший американський юрист, гортаючи сторінки. — Проєкт грандіозний. Але, відверто кажучи, наші інвестори були занепокоєні вашою тривалою відсутністю на ринку. Ходили різні чутки... про кризу у вашому управлінні. Нам потрібні залізобетонні гарантії, що ви повністю контролюєте процес.
​Саїд напружено випрямився в кріслі, готовий перехопити ініціативу й захистити мене, як робив це сотні разів. Але я зупинив його ледь помітним рухом руки. Я подивився прямо в очі американцю. Мій погляд, загартований двома роками невимовного болю, змусив юриста мимоволі відвести очі.
​— Чутки залишаються чутками, містер Сміт, — спокійно, але з тиском у голосі відповів я. — За останні два роки, поки я вирішував особисті питання, капіталізація моєї компанії зросла на дванадцять відсотків завдяки грамотному керівництву Саїда. Якщо вас хвилює моя залученість — подивіться на додаток чотири. Там моя особиста фінансова порука. Я ризикую власним іменем і всіма активами роду Халід. Цього достатньо для вашої впевненості?
​Містер Джонсон уважно подивився на мене, потім переглянувся зі своїми колегами і ледь помітно кивнув, оцінивши мою жорсткість. Такого Аміра Халіда вони знали й боялися на ринку.
​— Це сильний хід, містер Халід. Ваші умови жорсткі, але справедливі, — Джонсон підсунув до мене ручку та примірник договору. — Ми готові до підписання. Цей контракт змінить логістику всього регіону.
​Я взяв ручку. На мить перед очима промайнуло обличчя Асель — те, як вона колись заходила в цей кабінет, приносячи з собою запах свіжості та життя. Тепер тут пахло лише дорогим парфумом, папером і великими грошима.
​Я поставив свій розмашистий підпис на кожній сторінці. Контракт підписано. Я повернувся в гру. Але, дивлячись на задоволені обличчя американців, які тиснули мені руку, я відчував лише одне: я щойно підписав ще один документ у світі, де мені більше не було заради кого перемагати.