Впевненою ходою до мене в магазин зайшов Володимир...
Сказати, що я була здивована, — це нічого не сказати! Я реально просто вклякла на місці, не знаючи, як реагувати... Ні, я, звісно, рада його бачити, тільки звідки він тут взявся?
— Привіт...
Розгублено відповіла, стежачи за його наближенням до мене, а він, упевнено підійшовши, легенько поцілував мене в щоку й одразу відступив на крок, чим знову здивував.
— А... Як ти мене знайшов?
Я все ще була розгубленою, проте з цікавістю розглядала Володимира при світлі дня. І скажу вам — подивитися було на що!
Він виявився високим! Більше ніж на цілу голову вищим за мене! Темно-русяве волосся було красиво вкладене й зачесане назад. Широкі брови, мужні риси обличчя й пекучі темно-карі очі, що дивилися на мене із сумішшю цікавості й дивного спокою. Чорне вкорочене пальто красиво підкреслювало дужі плечі. Воно було розстебнуте, а під ним виднілася така ж чорна сорочка й піджак — наче чоловік щойно з офісу чи ділового обіду.
Він так само розглядав мене у відповідь, а я пораділа, що сьогодні одягла нове в'язане плаття темно-зеленого кольору, а волосся трохи завила на кінцях.
Оглянувши мене, Володимир посміхнувся кутиком губ:
— Ти ж казала, що працюєш біля метро, у торговому центрі. Навіть якось про третій поверх говорила. А тут усього лише два десятки магазинів, тож знайти тебе було неважко...
О-о... Він мене шукав? Я відчула, як рум'янець виступає на щоках. Це було до біса приємно, тож мої губи розтягнулися в посмішці.
— Зрозуміло. Я... я не очікувала тебе побачити. Ти ж... не дзвонив...
Ні ну справді, пропав на кілька днів, а тепер от з'явився в мене на роботі..
— Так, був дещо зайнятий по роботі.
Спокійно відповів чоловік, засунувши руки в кишені штанів.
— Зрозуміло...
Хоча нічого не зрозуміло, бо він реально пропав на кілька днів. Не дзвонив, не писав, так і не відповів на моє запитання про свій вік. І так, навіть зараз, при денному світлі, я бачила, що він набагато старший за мене, та, схоже, він не вважав за потрібне щось мені пояснювати, відмахнувшись звичайним «був зайнятий»... Від цього стало неприємно, і я відвела погляд, не знаючи, що ще сказати.
Та, схоже, Володимир і так усе побачив по моєму обличчю. Скоротивши відстань між нами, він обережно взяв мою руку у свою гарячу долоню, й великим пальцем погладив мою розкриту долоню, пускаючи тілом гарячою хвилю, а щойно я підняла голову, одразу зловив мій погляд.
— Вибач, що пропав. Я тому й приїхав, бо подумав, що ти не захочеш зі мною говорити через це.
Тримаючи мій погляд своїм, він ніжно провів пальцем по моїй щоці й тихим, трохи хриплим голосом прошепотів:
— Ти дуже красива, Ярино...
Ох, тримайте мене семеро, бо мені найбільше зараз хотілося податися вперед і поцілувати цього невимовно красивого чоловіка! Та саме в той момент, коли він почав схилятися до мене, двері відчинилися й до магазину зайшли дві жінки, чим привели мене до тями й змусили відступити від Володимира.
Бляха, я ж на роботі!
Клієнтки з цікавістю дивилися на нас, і я постаралася взяти себе в руки, люб'язно їм посміхнулася та привіталася.
— Я можу вам чимось допомогти?
— Ні, ми поки подивимося, — відповіла одна з них.
Я кивнула й повернулася обличчям до Володимира.
— Вибач, я маю працювати.
— Я розумію.
Посміхнувшись, він кивнув, оглянув магазин, наблизився до стійки й заглянув за неї. Одразу натрапив поглядом на пакет із моїми бутербродами та судочок із салатом. Повернув до мене голову й, піднявши одну брову, запитав:
— Це що, весь твій обід?
— Так. У мене ж немає повноцінної обідньої перерви, тож доводиться їсти, коли нікого немає...
Нахмуривши брови, він зібрався щось сказати, та в цей момент мене покликали ті ж клієнтки — їм потрібно було підібрати необхідний розмір кількох суконь. Тож, перепросивши, я пішла до них, краєм ока стежачи за чоловіком, який теж спостерігав за тим, як я спілкуюся й обслуговую жінок, чим трохи мене бентежив.
Я лише на мить сховалася в підсобці, шукаючи потрібний розмір сукні, але, коли вийшла, Володимира в магазині вже не було, що неприємно мене здивувало...
Навіщо він узагалі приходив, а тепер пішов, навіть не попрощавшись? Взагалі він якийсь дивний і занадто таємничий... Так, красивий, мужній, і погляд у нього магнетичний, але він справді якийсь трохи дивний і до біса загадковий! Ми хоч і спілкувалися з ним досить багато телефоном, проте я практично нічого про нього не знаю. Постійно, коли мова заходила про нього, його сім'ю чи роботу, він відповідав якось односкладово й одразу переводив тему...
Зітхнувши, я знову переключилася на роботу, оформила покупку й, щойно жінки пішли, хотіла знову сісти їсти, але відчинилися двері, й я здивовано дивилася, як до магазину заходить Володимир, несучи в руках два стаканчики з кавою та пакет із чимось...
За кілька кроків опинившись біля мене, він поставив на столик стаканчик із кавою та пакет, а тоді дістав із нього паперовий контейнер із якимось супом, ще один — із запеченою рибою та якимось зеленим гарніром.
І поки я здивовано ковзала поглядом по всьому цьому, він усе відкрив і суворо сказав:
— Сідай обідати, Яро. Нормально потрібно харчуватися. Шлунок зіпсуєш сухом'яткою.
— Я... Дякую. Тільки це багато для мене.
Я розгублено подивилася на все, що приніс Володимир.
— Може, ти приєднаєшся?
Не уявляю, як маю сама їсти під його прямим поглядом.
— Ні, Яро. Я вже маю йти, у мене скоро зустріч. Я заберу тебе ввечері.
Посміхнувшись і підморгнувши мені, Володя розвернувся й вийшов із магазину, поки я здивовано-ошелешено проводжала його поглядом...
Це він мене що, на побачення запросив? Точніше, поставив перед фактом? Що це взагалі щойно було?
#380 в Любовні романи
#29 в Молодіжна проза
сайти знайомств, кохання в інтернеті, побачення пригоди гумор
Відредаговано: 15.11.2026