Кохання.ua

Розділ 19

Впевненою ходою до мене в магазин зайшов Володимир...

Сказати, що я була здивована, — це нічого не сказати! Я реально просто вклякла на місці, не знаючи, як реагувати... Ні, я, звісно, рада його бачити, тільки звідки він тут взявся?

— Привіт...

Розгублено відповіла, стежачи за його наближенням до мене, а він, упевнено підійшовши, легенько поцілував мене в щоку й одразу відступив на крок, чим знову здивував.

— А... Як ти мене знайшов?

Я все ще була розгубленою, проте з цікавістю розглядала Володимира при світлі дня. І скажу вам — подивитися було на що!

Він виявився високим! Більше ніж на цілу голову вищим за мене! Темно-русяве волосся було красиво вкладене й зачесане назад. Широкі брови, мужні риси обличчя й пекучі темно-карі очі, що дивилися на мене із сумішшю цікавості й дивного спокою. Чорне вкорочене пальто красиво підкреслювало дужі плечі. Воно було розстебнуте, а під ним виднілася така ж чорна сорочка й піджак — наче чоловік щойно з офісу чи ділового обіду.

Він так само розглядав мене у відповідь, а я пораділа, що сьогодні одягла нове в'язане плаття темно-зеленого кольору, а волосся трохи завила на кінцях.

Оглянувши мене, Володимир посміхнувся кутиком губ:

— Ти ж казала, що працюєш біля метро, у торговому центрі. Навіть якось про третій поверх говорила. А тут усього лише два десятки магазинів, тож знайти тебе було неважко...

О-о... Він мене шукав? Я відчула, як рум'янець виступає на щоках. Це було до біса приємно, тож мої губи розтягнулися в посмішці.

— Зрозуміло. Я... я не очікувала тебе побачити. Ти ж... не дзвонив...

Ні ну справді, пропав на кілька днів, а тепер от з'явився в мене на роботі..

— Так, був дещо зайнятий по роботі.

Спокійно відповів чоловік, засунувши руки в кишені штанів.

— Зрозуміло...

Хоча нічого не зрозуміло, бо він реально пропав на кілька днів. Не дзвонив, не писав, так і не відповів на моє запитання про свій вік. І так, навіть зараз, при денному світлі, я бачила, що він набагато старший за мене, та, схоже, він не вважав за потрібне щось мені пояснювати, відмахнувшись звичайним «був зайнятий»... Від цього стало неприємно, і я відвела погляд, не знаючи, що ще сказати.

Та, схоже, Володимир і так усе побачив по моєму обличчю. Скоротивши відстань між нами, він обережно взяв мою руку у свою гарячу долоню, й великим пальцем погладив мою розкриту долоню, пускаючи тілом гарячою хвилю, а щойно я підняла голову, одразу зловив мій погляд.

— Вибач, що пропав. Я тому й приїхав, бо подумав, що ти не захочеш зі мною говорити через це.

Тримаючи мій погляд своїм, він ніжно провів пальцем по моїй щоці й тихим, трохи хриплим голосом прошепотів:

— Ти дуже красива, Ярино...

Ох, тримайте мене семеро, бо мені найбільше зараз хотілося податися вперед і поцілувати цього невимовно красивого чоловіка! Та саме в той момент, коли він почав схилятися до мене, двері відчинилися й до магазину зайшли дві жінки, чим привели мене до тями й змусили відступити від Володимира.

Бляха, я ж на роботі!

Клієнтки з цікавістю дивилися на нас, і я постаралася взяти себе в руки, люб'язно їм посміхнулася та привіталася.

— Я можу вам чимось допомогти?

— Ні, ми поки подивимося, — відповіла одна з них.

Я кивнула й повернулася обличчям до Володимира.

— Вибач, я маю працювати.

— Я розумію.

Посміхнувшись, він кивнув, оглянув магазин, наблизився до стійки й заглянув за неї. Одразу натрапив поглядом на пакет із моїми бутербродами та судочок із салатом. Повернув до мене голову й, піднявши одну брову, запитав:

— Це що, весь твій обід?

— Так. У мене ж немає повноцінної обідньої перерви, тож доводиться їсти, коли нікого немає...

Нахмуривши брови, він зібрався щось сказати, та в цей момент мене покликали ті ж клієнтки — їм потрібно було підібрати необхідний розмір кількох суконь. Тож, перепросивши, я пішла до них, краєм ока стежачи за чоловіком, який теж спостерігав за тим, як я спілкуюся й обслуговую жінок, чим трохи мене бентежив.

Я лише на мить сховалася в підсобці, шукаючи потрібний розмір сукні, але, коли вийшла, Володимира в магазині вже не було, що неприємно мене здивувало...

Навіщо він узагалі приходив, а тепер пішов, навіть не попрощавшись? Взагалі він якийсь дивний і занадто таємничий... Так, красивий, мужній, і погляд у нього магнетичний, але він справді якийсь трохи дивний і до біса загадковий! Ми хоч і спілкувалися з ним досить багато телефоном, проте я практично нічого про нього не знаю. Постійно, коли мова заходила про нього, його сім'ю чи роботу, він відповідав якось односкладово й одразу переводив тему...

Зітхнувши, я знову переключилася на роботу, оформила покупку й, щойно жінки пішли, хотіла знову сісти їсти, але відчинилися двері, й я здивовано дивилася, як до магазину заходить Володимир, несучи в руках два стаканчики з кавою та пакет із чимось...

За кілька кроків опинившись біля мене, він поставив на столик стаканчик із кавою та пакет, а тоді дістав із нього паперовий контейнер із якимось супом, ще один — із запеченою рибою та якимось зеленим гарніром.

І поки я здивовано ковзала поглядом по всьому цьому, він усе відкрив і суворо сказав:

— Сідай обідати, Яро. Нормально потрібно харчуватися. Шлунок зіпсуєш сухом'яткою.

— Я... Дякую. Тільки це багато для мене.

Я розгублено подивилася на все, що приніс Володимир.

— Може, ти приєднаєшся?

Не уявляю, як маю сама їсти під його прямим поглядом.

— Ні, Яро. Я вже маю йти, у мене скоро зустріч. Я заберу тебе ввечері.

Посміхнувшись і підморгнувши мені, Володя розвернувся й вийшов із магазину, поки я здивовано-ошелешено проводжала його поглядом...

Це він мене що, на побачення запросив? Точніше, поставив перед фактом? Що це взагалі щойно було?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше