Кохання.ua

Розділ 17

Напевно, лише тому, що за цю годину чи трохи більше я себе настільки накрутила, була сердита на той довбаний сайт і на весь чоловічий рід загалом, а ще після всього, вже не очікувала нічого хорошого від зустрічі з Володимиром, я чомусь, не думаючи, підійшла до автівки й сіла на переднє сидіння. І лише коли зачинила за собою двері, опинившись у темному салоні автомобіля, до мене дійшло, що я знову це зробила! Сіла в автомобіль до абсолютно невідомої людини! Та бляха, де була моя голова?...

Та ці думки з моєї голови одразу вилітають, щойно я повертаю голову до водія й зустрічаюся поглядом із його зацікавленими темними очима...

Ох ти ж йой...

Я аж розгубилася від вигляду Володимира, бо це не просто чоловік... Це кремезний, брутальний мужик! Широкі плечі, міцна шия, суворі, трохи різкі риси обличчя й темні очі. Не можу сказати, якого вони кольору, бо в салоні трохи темно, а тому розібрати не можу... Одна його рука з довгими міцними пальцями мирно лежить на коліні, а інша — на кермі. Він злегка повернутий у мій бік і так само прискіпливо розглядає мене, а під цим поглядом я зніяковіло притихаю, бо...

Бляха, який він красивий. Красивий справжньою чоловічою вродою, проте разом із тим він не просто старший, а виглядає років десь на сорок! Он навіть у його темному волоссі проглядаються срібні волосинки...

— Ну привіт, Ярино...

Ох... У нього й телефоном голос звучав шикарно, а наживо взагалі вау-ефект — аж у горлі пересохло і слова привітання на губах завмерли. Та все ж я якось вичавила із себе розгублено-збентежене:

— Привіт...

Говорю й відчуваю, як мої щоки заливає рум'янець... Добре, що в автомобілі темно й цього не видно, та все ж...

— Ти так на мене дивишся зараз... — Він злегка посміхається, ще трішки повернувшись до мене. — Не сподобався?

— Ні, тобто, так. Чорт... — Я збентежено сміюся, і Володя робить те ж саме. Я ж, труснувши головою, на секунду прикриваю очі, збираючись із думками, бо щось я геть розгубилася...

— То так чи ні?

Наче потішається з мене Володимир, хоча й говорить спокійним, навіть серйозним голосом...

— Загалом так, просто... Ми ж лише щойно побачилися...

Я не знаю, що сказати, бо він мені наче й дійсно сподобався. Заперечувати марно — він безперечно красивий чоловік, проте мене бентежить те, наскільки старшим за мене він виглядає! Так, можливо, ще напівтемрява додає йому віку, але все ж... Щось мені здається, що йому не тридцять два... Взяти хоча б до прикладу того самого Кирила. Йому двадцять дев'ять, проте він на них навіть не виглядає. Максимум на двадцять п'ять. А з Володимиром якраз навпаки, бо він реально виглядає набагато старшим...

— Зазвичай перша думка, коли зустрічаєш людину, навіть не думка, а просто відчуття, завжди найправильніша, Ярино...

— Тоді... — трохи бентежуся, та все ж запитую: — Що ти скажеш про мене?

Чоловік посміхається, ще раз сканує мене поглядом і...

— Я навіть не сумнівався, що ти красуня...

Сором'язливо посміхнувшись, відводжу погляд, бо... Не знаю... Чомусь просто гублюся в його присутності. І це я, завжди відкрита, комунікабельна, та, яка легко знаходить спільну мову практично з будь-ким, просто розгубилася й не знаходжу, що сказати...

— Скажи мені, Яро, чому ти захотіла зараз зустрітися?

Ох, бляха?! І що мені сказати? Що після надцятого побачення я вже розчарувалася в надії знайти свого «принца» на сайті знайомств і не хотіла чекати ще Бог знає скільки часу, щоб потім розчаруватися й у ньому? Чи... От же ж! Не міг не ставити такого питання?!

— Вибач, ти, певно, мав якісь свої плани, а я висмикнула тебе...

Володимир мовчить, виразно дивлячись на мене, певно, очікуючи відповіді, тож я зітхаю й таки говорю:

— Я не планувала... Навіть просто питати, чи ми зустрінемося, принаймні поки що. Просто... Я вирішила видалити додаток — мені не щастить із ним, схоже, це не моє, а ти...

Бляха, я знову не можу підібрати слів. Мені здається, що якщо я скажу все прямо, то цим ображу Володю, а мені цього робити не хочеться. Та й сама ситуація... І він... Бляха, от чому було не організувати все нормально? Тепер я вже шкодую про своє раптове рішення покликати його на побачення, чи, точніше, буде сказати, на коротке знайомство...

— Я так розумію, попередні побачення в тебе пройшли невдало, саме тому ти вирішила видалити додаток, так?

Я на це просто згідно киваю, зиркаю на Володимира, який так само прискіпливо дивиться на мене, скануючи моє обличчя, затримується поглядом на моїх губах, які аж починають горіти від його уваги, і посміхається...

Я вже очікую від нього якихось слів про мої попередні побачення, проте чоловік на мить відводить погляд до дороги, а коли знову повертається до мене, запитує геть про інше:

— Ти ж наче мала ввечері їхати додому? Коли в тебе автобус?

А-м... Знову на мить гублюся, а тоді подумки даю собі стусана. Що з тобою, Яро?! Якась я поруч із цим чоловіком геть приторможена! Подумки приводжу себе до тями, витягую з кишені телефон і з сумом розумію, що до мого автобуса залишилася лише година, про що й говорю Володі.

— То куди тебе відвезти? — одразу запитує чоловік і заводить двигун.

— Я можу й сама, тут дві зупинки на метро...

— Яро, — одразу перебиває він мене. — Я тебе відвезу, і це не обговорюється. Чи ти просто хочеш швидше від мене втекти?

Володимир запитально заломлює ліву брову, ледь посміхаючись кутиками губ. Я ж відповідаю йому посмішкою й заперечно хитаю головою.

— Ні, не хочу. Мені на Вокзальну, на автостанцію.

— От і добре.

Кивнувши, Володя вмикає поворотник і виїжджає на дорогу. Він уважно стежить за досить щільним трафіком, а я знову вивчаюче розглядаю його й намагаюся вгадати, скільки йому насправді років...

Володимир неочікувано повертає голову до мене, ловить мій погляд і підморгує, а я відчуваю, як обличчя знову заливає фарба. Що ж він мене так бентежить?!

— Мені подобається, як ти мило бентежишся...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше