Кохання.ua

Розділ 16

Все, моя психіка більше не виносить, й я, закриваючи долонями обличчя, тупо починаю сміятись. Мене точно хтось зурочив! Як? Як так може бути, що всі, на кого я не подивлюся, з ким не познайомлюсь на сайті, не зустрінусь, — усі з якоюсь загогулиною в сраці! І на перший же погляд хороші, цікаві хлопці, а в результаті...

В мене від сміху аж сльози в куточках очей виступили, й, витерши їх, я зустрічаюсь із розчарованим поглядом Олега та стараюсь взяти себе в руки.

— Пробач... Пробач, це нервове...

Хлопець трохи розгублено киває, а я... Я не знаю, що тепер говорити, хоча...

— Олеже, ти вибач, хлопець ти наче непоганий, проте я до такого точно не готова. І хоч я не затята віруюча фанатичка, та все ж мені подобається моя церква, і переходити в іншу я не буду.

— Добре, — згідно киває хлопець. — Думаю, тобі було б час прощатись?

Я теж згідно киваю, й Олег відкликає офіціанта та просить рахунок. І щойно той його приносить, Олег підіймає на мене погляд.

— Навпіл?

Я знову сміюся і згідно хитаю головою. Правильно, чого розщедрюватись, раз дівчина відмовилась продовжувати стосунки...

Розрахувавшись за замовлення, ми прощаємося, й Олег тікає з ресторану швидше за мене, від чого я знову сміюся та повільно бреду в бік метро. До автобуса мені ще трохи більше трьох годин. Повертатися додому немає сенсу, доведеться побродити цей час містом.

У голову лізуть різні думки, проте жодної хорошої, бо...

Ну скільки можна? На скільки побачень я вже сходила, і все потрапляю на якихось неадекватів... Один хотів просто сексу. Другий виявився одруженим, третій — збоченцем, четвертий — розлученим, трохи дивним типом, п'ятий перелякав мало не до смерті, а шостий — мало того, що з мамою на побачення прийшов, так ще й «віруючим» виявився!

Схоже, мені просто не щастить у цьому. Можливо, моя доля десь далеко, і зараз ще не час, тому я й не можу знайти саме «свого» чоловіка...

Видалю до чортів цей сайт знайомств і покладу на долю, бо, схоже, я тут для себе нікого не знайду...

Я якраз беру до рук телефон, коли на нього приходить повідомлення від Володимира:

«Привіт, дівчинко. Як концерт?»

Я й забула про нього. Забула, що є ще він. Загадковий, дорослий, набагато старший за мене чоловік. Тільки от після всіх моїх невдалих побачень я тепер навіть не знаю, чого очікувати від Володі. Ким він виявиться під час зустрічі? Кого ще в мене не було? Якигось психа? Бандюка? Після всіх цих побачень чогось хорошого я вже не чекаю.

Пальці зависають над клавіатурою, щоб написати відповідь, але в останню секунду я виходжу із сайту і просто набираю його номер. Один гудок, другий — і я чую здивоване:

— Привіт.

— Привіт. Ти зустрітися не хочеш?

У телефоні западає здивована тиша, і я сама здивована від свого ж запитання, але просто не хочу більше відкладати й чекати невідомо чого. Погодиться — зустрінемось. Не погодиться — нехай ідуть усі нафіг, видалю додаток і чекатиму, поки мій «принц» сам мене знайде!

— У тебе все добре, Яро?

Е-е... Схоже, я своїм запитанням добряче збила з пантелику Володимира, адже ми хоч і почали спілкуватися телефоном, але жодного разу не говорили про те, щоб зустрітися...

— Так, усе гаразд. Просто маю три години часу до автобуса і зараз на правому березі. Побачила твоє повідомлення і подумала: чому б і ні?

У телефоні знову на кілька секунд западає тиша, і я вже думаю, що він зараз відмовиться...

— Добре. Тільки в мене зараз буде зустріч, і звільнюся я десь за годину. Де зустрінемось?

— Давай біля метро. Тут недалеко є пам'ятник і лавочки.

— Так, я знаю, де це. Добре, тоді до зустрічі, бо вже маю йти.

— До зустрічі.

Ми одночасно відключаємося, а я ще кілька секунд здивовано дивлюся на телефон. Він погодився? Я що, зараз дійсно з ним зустрінусь? А якщо?.. Що як?.. У голові думок наче бджіл у вулику, але я розумію, що роблю все правильно. Подивлюся ще й на Володю, і якщо ні — ну його все до біса. Значить, моє до мене прийде пізніше. Все ж мені лише двадцять, і поспішати мені нікуди!

Година за роздумами злітає якось дуже швидко, і ось у руках дзвонить телефон. Я саме повільно йду алеєю біля дороги й підіймаю слухавку.

— Алло...

— Це ти в помаранчевому пальті?

Я різко зупиняюся, обертаючись, і бачу, що біля мене зупинився автомобіль бізнес-класу та блимає до мене фарами...

— Сідай, на дворі холодно...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше