Костел я знаходжу досить швидко, а біля нього мене вже чекає Олег. Я зупиняюся за кілька кроків від нього, розглядаючи хлопця, поки він щось дивиться в телефоні. Він одягнений у чорні штани й туфлі, а з-під чорної куртки видніється біла сорочка та темно-бордова краватка. Волосся він, схоже, пригладив гелем і зачесав назад, бо воно має вигляд мокрого або давно не митого... Довгі тонкі пальці (як у піаніста) швидко щось друкують на телефоні. Насуплені брови, губи стиснуті в тонку смужку — наче він чимось незадоволений...
І от я на нього дивлюся, ми ще навіть не говорили, а я вже бачу — не моє. Та діватися нікуди, скасовувати побачення просто зараз негарно. Та й наступної секунди Олег підіймає на мене погляд, і його очі, одразу просканувавши мене знизу вгору, спалахують задоволенням.
— Привіт!
Хлопець одразу ховає телефон у кишеню куртки, широко посміхається, підходить до мене й, схилившись, цілує в щоку.
— Привіт. Ти дуже красива, Ярино, — він знову сканує мене поглядом і задоволено простягає лікоть. — Ходімо? Скоро початок.
— Так, дякую.
Я охоплюю долонею його лікоть, і ми під ручку підіймаємося сходами та заходимо до костелу. Людей тут, на диво, не дуже багато. Є трохи вільних місць і жодної людини, яка стояла б під стінами. Це мене частково дивує, адже багато хто любить послухати таку музику, тим паче на справжньому органі гратимуть, наживо, а тут... Дивний тоді якийсь концерт виходить. Може, люди ще прийдуть?.. Але до другої години залишилося буквально п'ять хвилин — чому ж тоді тут так мало людей?
Олег підводить мене на передостанній ряд, пропускає вперед, а сам сідає біля проходу й комусь киває. Я одразу сканую людей у сусідньому ряду і зустрічаюся поглядом із доглянутою жінкою років п'ятдесяти, яка чіпким поглядом мене сканує. І щось мені робиться не по собі... Це взагалі хто?
Повертаю голову до Олега, який їй же киває головою! Мама-мія! Переводжу знову погляд із жінки на Олега, а потім назад і помічаю спільні риси обличчя... Він що, ще й маму свою сюди запросив? І оглядини мені одразу влаштував?! Ой, Боженько... Щось мені вже не дуже й на концерт хочеться. Дайте втекти, бо мені вже дурно... Я навіть очі долонями прикриваю, бо відчуваю, що щоки починають горіти від суміші ніяковості й розпачу. Триндець просто!!
Вже хочу сказати про це Олегу, але тут до мікрофона підходить чоловік у чорному костюмі з білим метеликом на шиї й починає вступне слово. Дякує всім за те, що прийшли та допомогли організувати цей виступ, а тоді запрошує музиканта, який одразу сідає до інструмента, і чарівна музика заповнює весь простір костелу...
Ммм... Це просто неймовірно! Звучання самого органа, що поєднує духову й клавішну музику, просто неймовірне, а коли ще й грають всесвітньо відомі композиції віденських класиків — це просто неймовірне задоволення. Від чарівних звуків музики, що розливається навколо, я забуваю і про Олега, і, напевно, про його маму, і просто насолоджуюся музикою. Щоправда, недовго — трохи більше ніж годину, після чого має початися служба, тож Олег виводить мене надвір.
— Ну як тобі?
— Це просто круто!
Я настільки надихнулася і прокайфувала цю годину, що навіть забула про те, що було на початку! Я дійсно вдячна Олегу за те, що він мене сюди запросив, — навіть якщо сам він як хлопець мені особливо не сподобався.
— Олеже...
Ми обертаємося, і я з подивом дивлюся на ту саму жінку, яка сканувала мене поглядом у костелі. А зараз стоїть у дверях... Мама, скоріше за все. Вона киває мені, а потім вимогливо дивиться на Олега, який швиденько, козликом, збігає сходинками вгору до неї. Вона щось йому тихо говорить, він згідно киває, цілує її в щоку й біжить до шокованої мене, коли йому навздогін прилітає:
— Тільки розкажи їй про нас, щоб не було, як минулого разу...
Бляха муха! Чую ці слова й, чесно, одразу хочеться дати драла. Бляха, це вже навіть не смішно!
— Ти тільки не нервуйся, добре? — одразу говорить до мене Олег, схвильовано дивлячись у мої очі. — Це моя мама. Вона одна з організаторів сьогоднішнього виступу, і я їй... Ну, сказав, що приведу дівчину...
От ви бачили двадцятип'ятирічного чоловіка, який червоніє перед дівчиною? От я зараз бачу й не знаю, плакати мені чи сміятися...
— Я... Якщо чесно, навіть не знаю, що сказати...
Їй-богу, від якоїсь абсурдності ситуації навіть не знаю, що сказати...
— А що саме ти маєш мені розказати?
— Це, ну... — Олег трохи розгублено переступає з ноги на ногу, а тоді бере мою руку у свою й легенько стискає. — Давай я тобі розповім про це не тут. Я взагалі-то хотів запросити тебе на суші, ти ж писала, що любиш...
— Ну, так, люблю...
— То й чудово! Тут поруч є чудовий суші-бар.
Поки йдемо, Олег починає розповідати про свої враження від концерту, про саму музику й про те, які мелодії йому найбільше сподобалися.
Сам суші-бар виявився близько, буквально за рогом. Красивий великий зал із безліччю столиків — від усамітнених на двох до великих зон для компаній. Офіціант проводить нас до невеликого столика майже в центрі. Ми займаємо місця один навпроти одного й робимо замовлення.
— Ти вже тут бував? — запитую щось, аби прибрати паузу в розмові, й Олег одразу підхоплює цю тему.
— Так, кілька разів із друзями, і дівчину сюди приводив, теж на сайті познайомилися, але... Ну, не зрослося...
Я одразу зацікавлено підіймаю на нього погляд.
— Це те, про що говорила твоя мама?..
Відповісти Олег не встигає, бо офіціант приносить наше замовлення, розставляє на столику тарілки із суші та ролами, мені — вишневий сік, а Олег узяв собі чай...
Наступні кілька хвилин ми насолоджуємося їжею, перемовляючись лише про неї, а коли тарілки практично порожніють, Олег бере до рук чашку з чаєм і кілька секунд пильно дивиться на мене.
— Я тобі сподобався, Ярино? Тільки чесно!
А-м... Я на кілька секунд гублюся, не знаючи, що сказати, бо, чесно кажучи, не очікувала ось такого питання просто в лоб через дві години після знайомства...
#380 в Любовні романи
#29 в Молодіжна проза
сайти знайомств, кохання в інтернеті, побачення пригоди гумор
Відредаговано: 15.11.2026