Кохання.ua

Розділ 15

Костел я знаходжу досить швидко, а біля нього мене вже чекає Олег. Я зупиняюся за кілька кроків від нього, розглядаючи хлопця, поки він щось дивиться в телефоні. Він одягнений у чорні штани й туфлі, а з-під чорної куртки видніється біла сорочка та темно-бордова краватка. Волосся він, схоже, пригладив гелем і зачесав назад, бо воно має вигляд мокрого або давно не митого... Довгі тонкі пальці (як у піаніста) швидко щось друкують на телефоні. Насуплені брови, губи стиснуті в тонку смужку — наче він чимось незадоволений...

І от я на нього дивлюся, ми ще навіть не говорили, а я вже бачу — не моє. Та діватися нікуди, скасовувати побачення просто зараз негарно. Та й наступної секунди Олег підіймає на мене погляд, і його очі, одразу просканувавши мене знизу вгору, спалахують задоволенням.

— Привіт!

Хлопець одразу ховає телефон у кишеню куртки, широко посміхається, підходить до мене й, схилившись, цілує в щоку.

— Привіт. Ти дуже красива, Ярино, — він знову сканує мене поглядом і задоволено простягає лікоть. — Ходімо? Скоро початок.

— Так, дякую.

Я охоплюю долонею його лікоть, і ми під ручку підіймаємося сходами та заходимо до костелу. Людей тут, на диво, не дуже багато. Є трохи вільних місць і жодної людини, яка стояла б під стінами. Це мене частково дивує, адже багато хто любить послухати таку музику, тим паче на справжньому органі гратимуть, наживо, а тут... Дивний тоді якийсь концерт виходить. Може, люди ще прийдуть?.. Але до другої години залишилося буквально п'ять хвилин — чому ж тоді тут так мало людей?

Олег підводить мене на передостанній ряд, пропускає вперед, а сам сідає біля проходу й комусь киває. Я одразу сканую людей у сусідньому ряду і зустрічаюся поглядом із доглянутою жінкою років п'ятдесяти, яка чіпким поглядом мене сканує. І щось мені робиться не по собі... Це взагалі хто?

Повертаю голову до Олега, який їй же киває головою! Мама-мія! Переводжу знову погляд із жінки на Олега, а потім назад і помічаю спільні риси обличчя... Він що, ще й маму свою сюди запросив? І оглядини мені одразу влаштував?! Ой, Боженько... Щось мені вже не дуже й на концерт хочеться. Дайте втекти, бо мені вже дурно... Я навіть очі долонями прикриваю, бо відчуваю, що щоки починають горіти від суміші ніяковості й розпачу. Триндець просто!!

Вже хочу сказати про це Олегу, але тут до мікрофона підходить чоловік у чорному костюмі з білим метеликом на шиї й починає вступне слово. Дякує всім за те, що прийшли та допомогли організувати цей виступ, а тоді запрошує музиканта, який одразу сідає до інструмента, і чарівна музика заповнює весь простір костелу...

Ммм... Це просто неймовірно! Звучання самого органа, що поєднує духову й клавішну музику, просто неймовірне, а коли ще й грають всесвітньо відомі композиції віденських класиків — це просто неймовірне задоволення. Від чарівних звуків музики, що розливається навколо, я забуваю і про Олега, і, напевно, про його маму, і просто насолоджуюся музикою. Щоправда, недовго — трохи більше ніж годину, після чого має початися служба, тож Олег виводить мене надвір.

— Ну як тобі?

— Це просто круто!

Я настільки надихнулася і прокайфувала цю годину, що навіть забула про те, що було на початку! Я дійсно вдячна Олегу за те, що він мене сюди запросив, — навіть якщо сам він як хлопець мені особливо не сподобався.

— Олеже...

Ми обертаємося, і я з подивом дивлюся на ту саму жінку, яка сканувала мене поглядом у костелі. А зараз стоїть у дверях... Мама, скоріше за все. Вона киває мені, а потім вимогливо дивиться на Олега, який швиденько, козликом, збігає сходинками вгору до неї. Вона щось йому тихо говорить, він згідно киває, цілує її в щоку й біжить до шокованої мене, коли йому навздогін прилітає:

— Тільки розкажи їй про нас, щоб не було, як минулого разу...

Бляха муха! Чую ці слова й, чесно, одразу хочеться дати драла. Бляха, це вже навіть не смішно!

— Ти тільки не нервуйся, добре? — одразу говорить до мене Олег, схвильовано дивлячись у мої очі. — Це моя мама. Вона одна з організаторів сьогоднішнього виступу, і я їй... Ну, сказав, що приведу дівчину...

От ви бачили двадцятип'ятирічного чоловіка, який червоніє перед дівчиною? От я зараз бачу й не знаю, плакати мені чи сміятися...

— Я... Якщо чесно, навіть не знаю, що сказати...

Їй-богу, від якоїсь абсурдності ситуації навіть не знаю, що сказати...

— А що саме ти маєш мені розказати?

— Це, ну... — Олег трохи розгублено переступає з ноги на ногу, а тоді бере мою руку у свою й легенько стискає. — Давай я тобі розповім про це не тут. Я взагалі-то хотів запросити тебе на суші, ти ж писала, що любиш...

— Ну, так, люблю...

— То й чудово! Тут поруч є чудовий суші-бар.

Поки йдемо, Олег починає розповідати про свої враження від концерту, про саму музику й про те, які мелодії йому найбільше сподобалися.

Сам суші-бар виявився близько, буквально за рогом. Красивий великий зал із безліччю столиків — від усамітнених на двох до великих зон для компаній. Офіціант проводить нас до невеликого столика майже в центрі. Ми займаємо місця один навпроти одного й робимо замовлення.

— Ти вже тут бував? — запитую щось, аби прибрати паузу в розмові, й Олег одразу підхоплює цю тему.

— Так, кілька разів із друзями, і дівчину сюди приводив, теж на сайті познайомилися, але... Ну, не зрослося...

Я одразу зацікавлено підіймаю на нього погляд.

— Це те, про що говорила твоя мама?..

Відповісти Олег не встигає, бо офіціант приносить наше замовлення, розставляє на столику тарілки із суші та ролами, мені — вишневий сік, а Олег узяв собі чай...

Наступні кілька хвилин ми насолоджуємося їжею, перемовляючись лише про неї, а коли тарілки практично порожніють, Олег бере до рук чашку з чаєм і кілька секунд пильно дивиться на мене.

— Я тобі сподобався, Ярино? Тільки чесно!

А-м... Я на кілька секунд гублюся, не знаючи, що сказати, бо, чесно кажучи, не очікувала ось такого питання просто в лоб через дві години після знайомства...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше