— Привіт...
Ох, який же в нього голос! Я лише його почула, і відчуваю, як уся тремчу, а на обличчі з'являється рум'янець...
— Не очікував, що ти запропонуєш поговорити.
Ммм... Бляха, який голос! Мені доводиться глибоко вдихнути, щоб узяти себе в руки й спокійно відповісти.
— Я сама, якщо чесно, не очікувала. Проте подумала: писати трохи довго, і так ти точно не відволічешся. Хоча не скажу, що не хотіла. Тому й запропонувала. Думаю, за живою розмовою тобі вдасться краще відволіктися.
— Зрозуміло. Мені приємно, бо від тих думок голова скоро пухнути почне...
Я кілька секунд вагаюся, запитувати, що в нього сталося, чи ні. Все ж ми не настільки знайомі, і якщо в нього якісь проблеми, навряд чи він мені відповість. Але все ж цікаво, тож...
— Хочеш про це поговорити? Чи краще на якісь інші теми? — спеціально задаю легкий тон, щоб не нав'язувати свою цікавість, і чую, як хмикає Володимир.
— Ні, про це я точно говорити не бажаю. Краще розкажи мені, як минув твій день?
— Та нічого особливого, — я спокійно приймаю його відмову й просто розповідаю про роботу та про дивну клієнтку, яка щомісяця, певно, коли отримує зарплату, приходить у наш магазин і купує одяг і для себе, і для доньок, і для бабусі на подарунок. Постійно мені про них усіх розповідає й виходить від мене з десятком пакетів.
— Значить, ти хороший продавець, — сміється Володя. — Я навіть по голосу чую, що ти дуже життєрадісна особистість. Люди до таких тягнуться. Ця робота тобі підходить...
Приємно, звісно, почути таку характеристику про себе, особливо від людини, яка подобається...
— Дякую. Мені, звісно, подобається моя робота. Я людина комунікабельна, і знайти спільну мову з ким би то не було мені ніколи не було проблемою. Проте ця робота для мене не є вершиною, а скоріше необхідністю, поки я не отримаю диплом, бо за навчання потрібно платити. Тож поки що так...
— Ти сама оплачуєш своє навчання? — здивовано перепитує Володимир, і я по голосу чую, наскільки він вражений. — А батьки? Вони що, тобі не допомагають?
— Чому, допомагають. Ну, наскільки можуть. Щоправда, я сама не сильно хочу з них тягнути, адже отримують вони середню зарплату, а окрім мене, є ще двоє молодших братів, які теж добряче з них тягнуть. Та й їм самим жити на щось потрібно, тому усі свої «хочу» я намагаюся сама тягнути. Не маленька вже.
У телефоні на кілька секунд зависає тиша, а тоді Володимир якось дивно видихає.
— Я вражений, якщо чесно. Ти молодчинка, Яро. Тобі лише двадцять, а ти працюєш, сама оплачуєш своє навчання і вперто йдеш уперед. Ти знаєш, це заслуговує на повагу, адже багато твоїх однолітків взагалі про таке не думають і просто користуються тим, що дають батьки.
— Дякую. Мені дуже приємно...
Ми говоримо ще близько пів години, і коли я вже втретє поспіль позіхаю, Володя зі сміхом відправляє мене спати, обіцяючи завтра ввечері набрати. Тож, побажавши одне одному солодких снів, ми прощаємося, і я з посмішкою на губах лягаю спати.
Якщо чесно, Володя настільки сильно мене зачарував собою, що весь наступний день я тільки й можу, що думати про нього й уявляти, який він! Олег на фото теж симпатичний, проте мене не крило так від розмови з ним. Але...
Я намагаюся стримувати себе. Не зазирати, не думати й не фантазувати багато наперед, бо... На скільки вже побачень я ходила? Зі скількома чоловіками спілкувалася? І що? Усі не ті, і не те. Отож я намагаюся стримати саму себе й не очікувати забагато, щоб потім не розчаровуватися.
Володимир, як і обіцяв, дзвонить увечері, коли я саме замикаю магазин, й пропонує поговорити, поки я добираюся додому, щоб хоча б так мене провести.
— Але це буде трохи незручно, адже мені чотири зупинки маршруткою їхати!
Щоб дістатися додому, мені потрібно десь п'ять хвилин, щоб дійти до зупинки, а потім стільки ж, щоб дійти від зупинки додому...
— Ну тоді я проведу тебе до маршрутки, поки ти в неї не сядеш, а тоді ти мене набереш, коли з неї вийдеш. Домовились?
Блін, це настільки приємно, що куди відмовлятися? Поки я йду до зупинки та чекаю на автобус, ми обговорюємо фільми, за якими можна скоротати вечір, і те, хто які жанри любить. Продовжуємо цю тему вже після того, як я виходжу з автобуса й передзвонюю Володимиру...
Блін, з ним настільки цікаво спілкуватися — капець просто!!! Він таким чином проводить мене додому й, побажавши гарного вечора, відключається. Зате не встигаю я перевдягнутися й поїсти, як уже дзвонить Олег, з яким я теж близько години розмовляю. На другий день ситуація повторюється, і це прикольно, мені подобається!
Я розповідаю Володі, що в суботу йду до костелу на концерт. Щоправда, не уточнюю, що це буде ще й побачення. А він відповідає, що до п'ятої буде на роботі, а ввечері теж би кудись сходив...
Я вже хотіла запитати, чи не натякає він на побачення, проте згадала, що на сьому вечора в мене замовлений квиток на автобус додому, тож... точно не вдасться...
На дворі вже кінець жовтня, тож досить прохолодно. Тому, хоч і хочеться виглядати гарно, та я довго думаю, чи одягати мені сукню. Все ж мені потім ще додому їхати в автобусі дві години, але й красивою бути хочеться. Тому...
Зупиняю свій вибір на теплих чорних колготках, в'язаній молочній сукні до колін й одягаю вкорочене пальто красивого оранжевого кольору. На шию — шарф чорно-оранжевого кольору, а на ніжки — красиві чобітки на підборах із високою халявою. Роблю легкий макіяж, підводжу очі чорним олівцем, а волосся залишаю просто розпущеним. Критично оцінюю себе в дзеркалі й... мені подобається!
З дому я виходжу трохи із запасом, адже мені трохи є що добиратися: спершу на автобусі, тоді на метро, а там ще пройтися, адже ми з Олегом домовилися зустрітися біля самого костелу!
Ну що ж, подивимося, що принесе мені це знайомство...
#380 в Любовні романи
#29 в Молодіжна проза
сайти знайомств, кохання в інтернеті, побачення пригоди гумор
Відредаговано: 15.11.2026