Кохання.ua

Розділ 11

Чи треба говорити що всередині мене все похололо й завмерло? Чи треба сказати що я перелякалася не на жарт?! 

В моїй голові буквально вибухнула ціла купа думок і лячних сюжетів, бо ж я дійсно довірлива дурепа, яка сама сіла до незнайомого чоловіка в автівку й буквально дозволила завезти себе в ліс..

Що робити?!

Ні, не так.

ЩО МЕНІ РОБИТИ?!!!!

Я постаралась витіснити з голови усі страшні сюжети і ймовірні розвитки подій, змушуючи мозок працювати й шукати рішення - вляпалась мала, то думай як вибиратись!!!
Андрій пильно дивився на мене, певно очікуючи що я зараз розплачуюсь, чи влаштую істерику, натомість я.. посміхнулась.

Ага, певно то стрес, мандраш і частка адреналіну змішались до купи, даючи мені можливість на скільки в цій ситуації можливо було, приховати свої справжні емоції та посміхнутись, бо рішення в мене було одне - брати Андрія нетиповою поведінкою. Прикинутись дурненькою, яка не розуміє куди вляпалась, а далі діяти по ситуації, і якщо все піде як в якомусь трилері - то тікати легше серед лісу..

- Ну ходімо. Ти мені обіцяв красивий вид на Київ.

Вимовивши це, я рішуче вхопилась за ручку дверей, й відчинивши їх, вийшла на вулицю. Мене одразу обійняла прохолода тихого, осіннього лісу. Дерева темними тінями стояли кругом поляни, між якими була суцільна чорнота, що не навіювала нічого приємного. Проте, в разі чого, ця чорнота справить мені хорошу службу - сховає від чоловіка. А далі.. буду виходити з ситуації по ходу справи..

Андрій теж вийшов з автівки заглушивши двигун, проте не вимкнув фари, тож вони продовжували частково освітлювати простір, проте вже набагато тьмяніше ніж до цього..

- Ходи сюди..

Андрій став попереду автівки й простягнув до мене руку, і я глибоко вдихнувши підійшла ближче, й вклала свою руку в його - ну, була не була...
 Чоловік притягнув мене ближче до себе, й повів за собою вперед, просто до дерев. Мої очі вже трохи пристосувались до темряви лісу, тож я бачила що попереду ще дерева, а далі ніби якийсь просвіт чи що. Йшла я не поспішаючи, щоб не спіткнутися, коли почула:

- Страшно тобі в лісі в ночі?

Ні блять, весело! Так і хотілось сказати, проте стримавши себе я сказала зовсім інше:

- Та не особливо. Я раніше щороку ходила з друзями на цілу ніч "палити пасху", знаєш що це таке?

- Ні, вперше чую.

В голосі Андрія звучало неприкрите здивування, і я хмикнувши почала розповідати:

- Я не знаю звідки це взялося, проте в нашому містечку, і ще в деяких поблизу, в переддень пасхи молодь збиралась на своєрідне святкування. Хлопці зарання готували поляну в лісі, де збирати хмиз і старі використані шини з автівок чи возів, ну й організовували місце для відпочинку. Дівчата в свою чергу готували частування, а в вечері, на ніч перед пасхою, ми усі разом йшли в ліс, де до самого ранку палили вогнище закидаючи до нього шини, щоб диміло й краще горіло, ну і звісно веселились. Співали пісні під гітару, чи просто вмикали колонки, їли, пили, грали в ігри й хованки в нічному лісі й так до самого ранку. Розходились усі лише коли на дворі починало світати. Минулої пасхи нас було двадцять чоловік, і це було круто і дуже весело! 

- Нічого собі - хмикнув Андрій - Ніколи про таке не чув. О, ми прийшли, дивись!

За моєю розповіддю я навіть не помітила що закінчились дерева, й ми вийшли до урвища. Внизу плескалась вода якогось ставка чи що, в темряві особливо видно не було, через густі кущі що росли в низу, проте попереду, в далечіні було видно нічний Київ який переливався жовто червоними вогнями, й здавалось весь світився..

Поки я завмерла дивлячись на краєвид що відкрився, Андрій став позаду мене, вклавши свої долоні на мою талію, й притиснувся своїми грудьми до моєї спини..

- Подобається.. - прошепотів він мені на вухо, і я заледве стримала тремтіння..

- Гарно..

Я так і завмерла в його руках, бо яким би гарним не був краєвид попереду, а все ж мені було страшно.. Я не знала як реагувати на Андрія, бо хоч він і не збрехав на рахунок красивого виду на вечірній Київ, все ж він мене налякав. Навіть перелякав! Та й насправді перебувати з ним тут, в ночі, посеред лісу було страшно! Я й так не знаю де в мені взялась та витримка й сила волі, щоб стримати свої справжні почуття, й не впасти в банальну істерику!

Бляха, щоб я ще хоч раз, сіла до незнайомої людини в автівку! Билась в голові думка..

І от наче поки що все добре, та все про що я можу зараз думати, це щоб мій ангел охоронець мене вберіг, Бозя помилував, й зробив так, щоб Андрій таки відвіз мене додому!

Вгамувавши трохи себе, набираюсь хоробрості, повертаюсь боком в обіймах Андрія й посміхнувшись, запитую: 

- Вже пізно, а мені вставати рано. Відвезеш мене додому?.

- Так, ти права.. - зітхнувши, Андрій мене випускає з обіймів, й взявши за руку, веде назад до автомобіля, а я навіть боюсь подумати про щось погане, щоб не накаркати..

Проте на моє щастя, ми таки сідаємо в автомобіль й розвернувшись, Андрій везе мене назад до міста, й за якихось двадцять хвилин, уже паркується біля мого двору.

- Ну от, доставив тебе до додому. - чоловік повертається до мене усім корпусом, уважно вдивляючись в мої очі - Коли зустрінемось знову?

Як я стримала нервовий сміх не питайте.. Так і хотілось щось ляпнути, типу - мені й цього побачення від тебе на пів життя вистачить..

- Сходимо якось. Мені вже час..

Я бачила як хитнувся до мене Андрій, певно хотів поцілувати чи що, та я вже вискочила з автівки

- Гарно вечора 

Сказала перед тим як зачинити двері, навіть не дочікуючись його відповіді, й швидким кроком поперла у свій двір.

Додому. Чим швидше. 

Вже зачинивши двері у свою кімнату, я безсило звалилась прямо на підлогу міцно зажмурюючи очі, щоб просто тут не розревітись від полегшення - та ну його нахрін такі побачення!!!

ачення!!!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше