Розділ 42. Пастка матері

      Лейн нехотя йшов до ресторану, де мав виконати чергове прохання своєї матері. Кожен крок ніби тягнув його назад, але він змусив себе прийти. Адже відмовити жінці, яка його народила, він не мав змоги. Бо це могло притягути в його життя ще більші клопоти.

     Зайшовши всередину, Лейн мимоволі розправив плечі. У залі лунала легка класична музика, пахло заможністю й дорогим вином. На ресепшені його зустріла молода дівчина. Очі Лейна одразу оцінили її миловидну зовнішність і солодку усмішку, яка, він був певен, існувала винятково для чайових.

- Вітаю. У вас було заброньоване місце? — її голос солодко тягнувся та майже пестив слух.

- Так. Лейн Теллер.

     Він відповів лаконічно. Йому не хотілося бути милим — здавалося, його дратувало все, що відбувалося цього вечора.

      Дівчина знітилася, поблідла. Її погляд миттєво впав на екран планшета.

- Теллер? — перепитала вона з тривогою.

- Так.

- Такого прізвища не бачу… — тремтячі пальці швидко ковзали по екрану. Лейн уже збирався прояснити ситуацію, але дівчина випередила його. — Зачекайте… Є Теллер. Але на ім’я Марія Теллер.

- Це моя мати. — він ледь усміхнувся, ніби такі витівки були для неї звичними. — Тож я можу пройти? Чи потрібно доводити родинні зв’язки?

- Ні-ні, що ви. — дівчина знову знітилася, але в голосі прозвучала знайома грайливість. — Я повірю вам на слово… Хоча є ще одна проблема.

- Яка? — на його обличчі з’явилося здивування.

- На це ім’я заброньовано два столики. Один — на сьому, інший — на пів на восьму.

        Лейн на мить завмер. Його мати й справді вміла дивувати. Але два столики… це було надто навіть для неї.

- Мій — на сьому. — змирившись, сказав він, а потім, не стримавши цікавості, додав. — А другий? На скількох осіб?

- Теж на двох.

         Він насупився, але не став розвивати тему й лише попросив провести його до свого столика.

        Лейн ішов за дівчиною, мов у тумані. У голові одна за одною спалахували підозри.

- Ось ваш столик. Гарного вечора. — ввічливий голос повернув його до реальності.

        За столиком сиділа знайома жіноча постать.

        Маріса… донька давньої маминої приятельки. Колись вони часто бачилися на нудних бранчах, вечірках і днях народження. Проте, в якийсь момент їхні шляхи розійшлися, від тоді вони не спілкувалися аж до цього дня.

       І хоч минуло багато років, чоловік впізнав її посмішку. Вона залишилася тією ж — щирою, майже дитячою.

- Привіт, Лейне. Стільки років минуло. — вона підвелася, огортаючи його поглядом.

- Привіт, Марісо. — він сів навпроти, не поділяючи її захвату. — Так… час летить шалено швидко.

- І знову наші турботливі матусі вирішують наші долі. — вона дзвінко засміялася.

- Вони в нас ділові жінки. — Лейн стиснув губи.

- То як ти? — раптом серйозно запитала вона, вловивши його скутість.

- Як бачиш… мамі не терпиться мене одружити.

- Ну-у-у… не перебільшуй. У тебе ж усі дані, щоб жінки самі за тобою бігали.

- Як виявилося, не всі. — у його голосі промайнув сум.

- І хто ж тебе не помітив? Статуя Свободи?

- Марісо… — він зітхнув. — Ти ж розумієш, навіщо ми тут. То що будемо робити?

- Весело проводити час! — вона підморгнула, намагаючись не помічати його холодності.

- Я серйозно. Мене не цікавлять мамині ігри.

- Мене теж. Але ти мені сподобався, Лейне. Я не проти спробувати.

           Її слова здалися йому нав’язливими. Усередині спалахнуло різке неприйняття.

- У нас нічого не вийде.

- Чому?

- Ми друзі… — він на мить замовк. — Хороші друзі.

- Колись були. Тепер ми дорослі. То що нам заважає спробувати? Наші мами рідко помиляються. – голос дівчини набрав грайливого забарвлення.

- Мене цікавить інша.

           Маріса завмерла на кілька секунд, але швидко повернула легковажний вираз.

- Тоді чому ви не разом? Твоя мама знає про неї? — не чекаючи відповіді, вона продовжила. — Певне, знає… але не хоче її приймати. І тому ти тут.

          Її уїдлива усмішка різонула.

- Не все так просто.

- Маячня. Все просто. Якщо чоловік хоче жінку — він зробить усе, щоб вона була поруч.

         Лейн змовчав. Її впевненість дратувала, але слова застрягли в голові, змушуючи думати.

        Помітивши його мовчання, Маріса розслабилася, велично сперлася на спинку стільця, закинувши ногу на ногу та схрестивши руки на грудях. В очах спалахнула підозріла іскра.

- Та невже?! — вона скривила губи. — Вона не зацікавлена в тобі? Оце так…