Розділ 37. Між ними щось є. Між нами - теж.

         Вже майже як пів години Тайла не відводила очей від дверей кабінету Лейна.
        Час розтягнувся в тонку, нервову нитку, що була готовою обірватися від найменшого руху. Вона сиділа надто напружено — так, що зводило плечі, а подих ставав нерівним та уривчастим. Пальці вибивали по столу несвідомий, тривожний ритм, який, здавалося, розчинявся у загальному гулі офісу й водночас різав по нервах.

         Колеги перешіптувалися тихо, але для неї їхні голоси звучали як приглушений шум розбитого скла. Вони поглядали в її бік з цікавістю, яку не могли приховати. Це тільки підсилювало її напруження.
Її дратувало все - повітря, погляди, навіть власні думки, що плуталися, ніби хтось навмисне переставляв їх місцями.

- Що він тут робить? — Ніка з’явилася поруч так несподівано, що Тайла мало не здригнулася.

- Не знаю. — відповіла вона сухо, майже механічно.

          Ніка ще нижче нахилилася, немов намагалася прочитати щось між рядками — чи між подихами Тайли.

- Вони знайомі з Лейном?

- Не знаю.

- Він тобі нічого не говорив?

- Ні.

- А з тобою що? Ти бліда, як крейда…

       Тайла не реагувала. Її погляд був приклеєний до дверей — і здавалось, що будь-який рух за ними може змінити все.

        Занадто багато невідомого. Занадто багато тиші, що говорила більше, ніж слова.

        Ітан.
        Лейн.
         І ця дивна, майже відчутна нитка між ними, яку вона не могла ні перерізати, ні пояснити.

- Вийшов… — прошепотіла Ніка й легенько штовхнула її ліктем.

           Тайла підхопилася так різко, що стілець від’їхав назад із глухим скрипом. Вона рушила за Ітаном, майже не відчуваючи під ногами підлоги.

- Що ти тут робиш? — слова видалися надто холодними, різкими, але вона й не намагалася їх пом’якшити.

- Нічого. Ділова зустріч. — відповів він тим своїм напускним тоном, від якого завжди тхнуло самовпевненістю.

- Ділова зустріч з Лейном? — її голос стишився, але став небезпечнішим. — Гммм… З паном Лейном.

- А що? Думаєш, я не можу мати справ з такими людьми?

- Думаю, ти можеш говорити нормально. І без цього гонору. — вона глянула на нього так, ніби оцінювала не слова, а кожен його рух. — Я коли-небудь тебе применшувала?

             Його постава на секунду здригнулася — ледь помітно, але достатньо, щоб вона це помітила.

- На вихідних… — голос його став спокійнішим. — Це Лейн мене викликав. В нього виникли проблеми з комп’ютером. Я просто все налаштовував.

- Ви давно знайомі?

- Ні. Це тільки друга зустріч. А що?

- Нічого… А чому ти зробив вигляд, ніби не знаєш мене? — її голос був тихим, але в ньому відчувалася криця.

- Не знаю… так вийшло, — пробурмотів він, ухиляючись від її погляду.

- Він знає, що ти мій чоловік? — прозвучало це беземоційно, майже офіційно. Але слова зависли між ними, як тонкий лід, що готовий тріснути.

- Хто? Лейн? — він знову байдуже знизав плечима. — Звідки мені знати?

- Ясно. — Тайла зробила короткий вдих, намагаючись зібрати себе докупи. — Мені потрібно працювати. Поговоримо вдома.

- Якщо хочеш… — він подивився на неї вже уважніше, майже дослідницьки. — Ти точно добре себе почуваєш? Бліда, гаряча… — він підняв руку, щоб торкнутися її лоба.

- Все добре.

           Вона відбила його жест так швидко й чітко, ніби це був рефлекс. І швидко пішла.

          Проходячи повз кабінет Лейна, вона відчула, як щось змусило її уповільнити крок. Він стояв у дверях. Спокійний. Зібраний. Немов уважно спостерігав за сценою, яку не повинен був бачити, але яку, безсумнівно, міг використати.

          Їхні погляди зустрілися.

          Ледь помітна посмішка торкнулася його вуст — і не була привітною.
Швидше… знаючою. Тією, від якої під шкірою прокидається непроханий холод.

          У грудях щось стислося — не від страху, а від злості.

         Тайла зиркнула на нього різко, наче лезом.  І пройшла повз так, ніби він був лише тінню в коридорі, а не чоловіком, який тримає частину відповідей, яких вона так боїться почути.