Розділ 30. Дім як дзеркало людської душі

          Ранкове сонце, що пробивалося крізь панорамні вікна, не просто освітлювало дім Лейна — воно, наче настирливий музикант, торкалося кожної поверхні своїми золотими струнами, змушуючи навколишній простір бриніти невидимою мелодією. Світло повзло по холодному мармуру підлоги, ковзало по сріблястому склу й зависало на широких плечах чоловіка, ніби хотіло підкреслити, хто тут справжній господар. Але для самого Лейна ті промені були радше дротами високої напруги — кожен з них дзвенів у ньому внутрішньою тривогою, нагадуючи про момент, що ось-ось мав настати.

        Він рухався по вітальні, як дикий хижак у клітці - кроки відлунювали гулким тактом, а серце билося в такт годиннику, що висів на зап’ястку. Час крапав у його свідомості, мов гарячий віск, наближаючи зустріч, на яку він чекав із дивною сумішшю азарту та холодного розрахунку.
       А коли у двері постукали, Лейн ніби перемкнувся – з його губ зникла усмішка. Вона ніби розтанула, як цукор у гарячому чаї, лишивши по собі тільки тінь солодкуватості. Його обличчя застигло в масці стриманої холодності. Востаннє глянувши у дзеркало, він упевнився, що його зовнішній вигляд був бездоганним, а на обличчі жодної зайвої емоції та жодної слабкості.

      Зробивши глибокий видих, ніби перед чимось серйозним, Лейн відчинив двері.

- Вітаю. Викликали системного адміністратора?

- Вітаю… Так. — Лейн звузив очі, уважно вивчаючи незнайомця. Хоча, насправді він знав про нього все - від звичок у харчуванні до кольору шкарпеток. — Ви…

- А, так. Я Ітан Брукс. — чоловік простягнув руку для привітання.

        Їхні погляди зустрілися. У них не було тепла — лише холодна дуель, мов зіткнення двох клинків. Ітан навіть не здогадувався, що вже вступив у бій, тоді як Лейн відчував у собі хвилю хижацької впевненості. Його долоня стиснула руку суперника, і в ту ж мить він прочитав його, як відкрите досьє - проста постать, без вогню в очах, без тієї прихованої сили, яка могла б зробити його небезпечним.

- Заходьте. — Лейн відступив убік, пропускаючи чоловіка всередину.

         Ітан увійшов і одразу розкрив рота від захоплення. Його очі жадібно ковзали по інтер’єру, мов у хлопчика, що вперше опинився в магазині іграшок. Він поглинав кожну деталь - сяйво скла, глибокий блиск дерева, дорогоцінні акценти в декорі. І все це — з тією наївною відкритістю, яка тільки підкреслювала його чужорідність у цьому просторі.

- Подобається? — голос Лейна пролунав оксамитом зі сталевим підтоном.

- Вибачте… я відволікся. — в голосі Ітана вчувалося збентеження.

- Розумію. — посмішка Лейна була гострою, як лезо, що ковзнуло по склу. Він відчував власну неперевершеність і бачив, що Ітан — лише блідий відблиск його світла.

- Такий будинок мені тільки в мріях снився. З моєю зарплатою — до кінця життя не бути господарем таких стін.

- Головне — бажання. — знизав плечима Лейн.

- Насправді, мені подобається жити у квартирі. Менше мороки. А приватний будинок — це купа клопотів. — Ітан зобразив криву подобу усмішки. — Таке подобається моїй дружині. Вона вже виїла всі мізки цими балачками про власний будинок. Вона в мене із селища, тому тягне до свого… А я міський.

- Розумію вашу дружину. — Лейн повільно втягнув повітря, ніби відчув у ньому віддалений запах її смутку. — Мені теж подобається приватне житло. Своя територія. Свобода. А для дітей — справжній подарунок.

- Мабуть, ви теж народилися в селі?

- Ні, я теж міський. Місце народження не визначає твоє подальше життя чи вподобання… Це скоріше за все – поклик душі та тверезий погляд на певні речі.

      Ітан хмикнув.

- Ну, ви, очевидно, можете собі це дозволити. А я — ні.

- І ви так швидко здаєтеся?

- Навіщо хотіти недосяжного? Краще бути реалістом.

- Але ж ваша дружина була б щаслива. — слова Лейна лягали важкими монетами у глибокий колодязь. Він чекав відлуння, але його не було.

- Вона знала, за кого виходила заміж. — Ітан скривився у глузливій посмішці.

- Певне, ви теж знали на кому одружуєтесь. – Лейн був обережним, намагаючись зрозуміти, що за чоловік, якого покохала Тайла - жінка, яка не виходила з його голови і змушувала робити різні безглузді речі.

- Раніше вона не була такою… Ось сьогодні, наприклад, образилася на мене, що я взяв роботу на вихідні.

- Певне, вона хотіла провести разом з вами час.

- А гроші хто зароблятиме?

- Всіх грошей не заробиш. — тихо сказав Лейн, уявляючи засмучені очі Тайли. — А от стосунки можна втратити.

- Ви, певне, не були одружені, якщо так філософствуєте.

- Ні. Але якби був, зробив би все, щоб моя дружина була щаслива.

        Ітан лише пирхнув.

- От коли матимете дружину, тоді поговоримо.

       Така поведінка лише насмішила Лейна.

- Хоча, я впевнений – у вас все вдасться, адже очевидно ви маєте непоганий заробіток.

- Хто на що вчився. — посміхнувся Лейн, його очі блиснули сталлю.