Розділ 20. Дім як поле бою

           Втома важким каменем лежала на плечах Тайли, коли вона нарешті відчинила двері квартири. Її м'язи нили, голова гуділа від нескінченних нарад, а єдиною мрією було зануритися в тишу і спокій власного дому. Але замість цього її зустріла сцена, що змусила її серце стиснутися від нового нападу роздратування.

           Посеред вітальні, на дивані, розвалився Ітан. Його очі були приклеєні до екрана телефону, а навколо нього, мов гігантське гніздо, лежали розкидані речі - брудні шкарпетки, пом'ята футболка та відкрита пачка чипсів. Навіть не піднявши погляду, він відмахнувся від неї, ніби її прихід був лише дратівливою перешкодою.

Тайла відчула, як у її горлі підіймається гіркий клубок.

         "Який вже раз?" - подумала вона. Він вічно повчав її про порядок, а сам щойно вона переступила поріг, влаштовував хаос.

        Вона мовчки пройшла повз нього, намагаючись ігнорувати його присутність. Зайшовши на кухню, вона побачила іншу картину, яка добила її остаточно - повна раковина брудного посуду, який він, мабуть, накопичував цілий день і порожній стіл, що красномовно свідчив про відсутність вечері.

           Вона намагалася дихати рівно, переконуючи себе, що сварка зараз - це останнє, що їй потрібно. Вона хотіла зберегти останні крихти спокою і вирішила, що найкращим виходом буде змовчати.

           Намагаючись поводитись так, наче Ітана взагалі не було в кімнаті, вона пішла у ванну, щоб хоч на хвилину забутися під гарячим душем. Відкривши дверцята шафки, вона побачила розбиту баночку свого улюбленого крему. Це змусило її повернутися у вітальню.

- Що це з моїм кремом? - різко запитала вона, не стримавшись.

- Упав. - байдуже пробурмотів Ітан, навіть не відриваючись від телефона.

           Це була та сама соломинка, яка зламала спину верблюду. Її очі виражали повне нерозуміння і розчарування.

- Не дивися так на мене. - роздратовано кинув він, нарешті піднявши на неї погляд. –

- А як я дивлюся, що ти аж паруєш? - її голос тремтів від образи.

- Як баран на нові ворота. - відрубав він і ці слова відбилися в її свідомості, як ляпас.

          Тайла відчула, як її серце холодіє. Кожне його слово було наче цвях, що забивали в їхні стосунки. Їй вперше стало огидно від нього, від його байдужості і від його пихатості.

       Вона спробувала заспокоїти себе, але слова вже рвалися назовні.

- Якби я сама не помітила, ти б змовчав? Правда? - її голос звучав як звинувачення.

- Сама винна. Не треба було ставити його там, де не його місце. Ось і поплатилася. - відповів він без жодного натяку на каяття.

- То, може, потрібно бути обачнішим? - вона зрозуміла, що ця розмова безглузда, але не могла зупинитися.

         Жінка повернулася у вітальню, не в силах стримати слова, що її душили.

- Ти взагалі колись буваєш винним? Бо складається враження, ніби я у всьому винна, а ти такий білий та пухнастий.

       Вона відчула, як її голос стає жорстким, а в очах з'являється відчай.

-  Якщо я винен, я завжди намагаюся виправити ситуацію. - спокійно відповів він, наче читав нотацію.

- Та невже?! Щось я не пригадую такого моменту!

- Ти вирішила під кінець дня зіпсувати мені настрій?

- Ти сам напросився! - слова вилетіли з її вуст, мов кулі. — Розвів всюди бардак, хоча мене постійно повчаєш! А вечеря? Ти сидів вдома! Ти не міг нічого приготувати? Та куди ж там! Є дружина... Вона прийде з роботи й приготує!

-  Не починай. Я можу провести хоч один день так, як хочу?

- Ну, звичайно... можеш. - його байдужість була настільки відчутною, що вона знову відчула безсилля.

          Не бажаючи продовжувати цю марну розмову, вона зачинилася у ванній. Вона пустила гарячу воду, сподіваючись, що вона змиє не тільки бруд, але й гнів, який розривав її зсередини.

          Тайла стояла під гарячими струменями, але вони не приносили полегшення. Гнів все ще палав у ній, як полум’я. Вона уявляла, як виливає на Ітана все, що накопичилося за місяці, якщо не роки, їхнього спільного життя. Коли вода повільно змивала її роздратування, вона усвідомила, що це не просто чергова сварка. Це було щось більше, ніж брудний посуд чи розбитий крем. Це була битва за її гідність, за право бути почутою.

            Вийшовши з ванної, вона обмотала голову рушником і, набравшись рішучості, знову пішла у вітальню. Ітан все ще сидів на тому ж місці і світло від екрана телефону освітлювало його обличчя, роблячи його ще більш відстороненим.

        Вона зупинилась прямо перед ним.

- Я не можу так більше, Ітане. -  її голос був тихим, але твердим.

        Він повільно опустив телефон і вперше за весь вечір подивився на неї. Його обличчя було байдужим, але в очах спалахнуло щось схоже на роздратування.

- Не роби з мухи слона.

- З мухи слона? - Тайла не стрималась. - Ти взагалі чуєш себе? Ти ігноруєш мене, перекладаєш на мене всю відповідальність за наш дім, і навіть не можеш вибачитися за розбитий крем, який, між іншим, коштував майже тисячу гривень! І це ще не кажучи про те, що ти цілий день сидів вдома і нічого не зробив!