Розділ 17. Головне - це ти!

- Ну нарешті я тебе знайшла. – зтурбований голос Ніки вирвав Тайлу з полону важких думок.

      Вона сиділа на даху офісної будівлі, де час завмирав, а людська метушня була лише далеким гулом. Цю терасу, що потопала в сонячному світлі, мало хто відвідував, адже ціна за хвилини самотності була надто високою – довелося б пожертвувати чвертю обідньої перерви. Але воно того вартувало. Звідси, наче з п'єдесталу, відкривався заворожливий краєвид на західну частину міста, де сонячні промені танцювали на скляних фасадах, а обриси будинків зливалися в єдиний, немов намальований, пейзаж. Тут, наодинці з вітром, Тайла могла дозволити собі втратити лік часу та поринути у власні думки.

- Тайло, в тебе все добре? – турботливий голос Ніки вирвав жінку з полону важких думок.

- Так. Якщо не зважати, як болісно розколюється моя голова.

- Я не про те… – подруга злегка видихнула і продовжила свій допит під прискіпливим поглядом, ніби намагаючись зазирнути в саму її душу. Не даючи Тайлі хоч трішки збрехати чи сховатися. – Ти сидиш цілісінький день, наче привид, сумна і зовсім зі мною не говориш. В тебе щось серйозне трапилось?

       Тайла розвела руками і вдихнула з полегшенням - на ці питання вона могла відповісти, не даючи волі емоціям.

- Дурниці… Посварилися з Ітаном.

- Так сильно, що ти цілий день ходиш як з хреста знята? Ніби світ впав тобі на плечі? – жінка була під прискіпливим поглядом подруги і це ще більше заганяло її в глухий кут.

       Тайла відчула, що питання Ніки змушують сльози пекти очі і вона ризикує скинути тягар своїх важких, як каміння, думок.

-  Ніко… все навалилося за одну мить і я не знаю, як з цим впоратися. Я просто розгублена.

- То виходить, я все вірно зрозуміла… І що ж у вас трапилось?

- Уявляєш, купив мені червоні троянди… а я їх терпіти не можу. – на її обличчі з’явилася уїдлива усмішка, але невдовзі зникла, надавши йому серйозних рис. -  Ось і посварилися.

- Так він тобі пропозицію робив з червоними трояндами… Я ще й здивувалася, що ти не засмутилася. А я не хотіла запитувати. Ти була щаслива… дещо шокована. Але не сердита.

- Бо я думала, що він хвилювався і тому про це забув. Тоді я вважала, що з цього не варто роздувати трагедію… Та дарма.

- Хочеш сказати, що вже давно були червоні прапорці?

- Трагедія криється в деталях. – Тайла прикусила нижню губу, щоб не дати болю вирватися назовні.

- Ти ж не думаєш, що я поведуся на це? Справа ж не тільки в червоних трояндах? Я ж правильно розумію?

        Настирливість Ніки була гострішою за лезо. Вона не залишила Тайлі жодного шансу, щоб сховати свій біль. Прорвані сльози швидко наповнили очі, а потім, немов гребля, що не витримала тиску, безсоромно покотилися по щоках, залишаючи мокрі сліди.

- Він… він став холодним і байдужим. Як чужий. Йому зовсім не хочеться робити мене щасливою. Все, що було на початку – просто випарувалося. І мені так нестерпно важко це сприймати… – її слова губилися між схлипами і губи її тремтіли, видаючи всю її беззахисність. Кожне речення починалося тремтячи, наче з нього випустили повітря і вона не могла ні плакати, ні говорити, лише видавала з себе цей хрипкий, надломлений звук.

           Збентежена і вражена цим потоком емоцій, Ніка миттєво обійняла Тайлу. Вона відчула, як її подруга тремтить і лише тоді зрозуміла, наскільки глибоким був її біль.

- Ти намагалася з ним поговорити?

- Марно… - вона намагалася витерти свої сльози руками, але кожне її слово болюче проходило по її серцю і вони знову обпікали її обличчя. -  Він завжди говорить, що я себе накручую. Або просто втікає від розмови, прикриваючись тим, що йому кудись потрібно йти. Я намагаюся не мусолити цю тему кожен день, і щоб поговорити з ним, я наважуюся тиждень – прокручую розмову в своїй голові, щоб бодай йому нічого образливого не сказати… А йому байдуже. Наче мене там і немає.

- Чоловіки – вони такі. Це на початку вони такі ніжні, романтичні… а потім – пташечка в клітці, і все, далі не потрібно старатися. – обличчя Ніки осяяла гірка посмішка.

- Ми з ним вже десять років разом. Десять років, Ніко! Знаємо один одного вздовж і впоперек… Стільки зусиль, стільки надій вклали в ці стосунки. Чому не можна просто продовжити їх? Чому це все має просто зникнути?

- Слухай, йому просто зручно. Навіщо старатися, якщо ти вже його і ти нікуди не дінешся? Ти думаєш, одна така? Таких тисячі. Просто хтось терпить цей біль, а хтось наважується розлучитися.

- Чому не можна все врятувати?

- Бо хтось здається… Це життя, Тайло. Потрібно бути наполегливою, жорстокою і взаємною.

- Якщо я буду з Ітаном взаємною, то цьому шлюбу настане кінець. – її слова супроводжувалися гірким усвідомленням.

- Але й битися в закриті двері – таке собі заняття. Ти ж просто виснажишся. – руки Ніки торкнулися рук Тайли, як виважене застереження.

-  Зараз я просто не бачу з цього виходу. Я його кохаю… кохаю, розумієш? І хочу зберегти все, що ми мали.

- Ну, а він цього не хоче. Що ти будеш з цим робити?