Розділ 9. Очікування, що розбилися об безжальну реальність

        Поведінка Ітана змушувала Тайлу зрощувати в собі гіркоту за гіркотою, немов отруйні бур’яни, що невпинно душили її серце. Ці почуття немов спліталися в тугий вузол всередині неї і з кожним днем ставали важкими.

       Щоранку, коли перші несміливі промені сонця ледь пробивалися крізь штори, а Ітан ще спав міцним, безтурботним сном, Тайла ховалася у ванній кімнаті. Вона вмикала гарячий душ на повну, дозволяючи потокам води приховувати не лише її тіло, а й гіркі сльози, що текли по її обличчю. Кожна крапля, що стікала по її шкірі, несла з собою невагомий, але такий відчутний тягар невисловлених докорів та розчарувань, що накопичувалися роками, і тихого, безоднього відчаю, який, здавалося, вже став невід'ємною частиною її ранкового ритуалу.

       У ці хвилини під гарячими струменями вона дозволяла собі бути слабкою, звільняючи хоч на мить ту напругу, що накопичувалася в душі. Їй було важко від усвідомлення того, що її вже не кохають і що всі ці роки плідної праці та старань, полетіли коту під хвіст. Раніше їй здавалося, що подібна поведінка чоловіка була дурницею і не несла нічого суттєвого. Вона часто ловила себе на тому, що вона надто прискіплива до нього і тому ігнорувала його недоліки, які були їй неприємними. І зараз пожинала плоди своєї безграмотності.

        Тайла відчувала невимовну образу на Ітана, що хвиля за хвилею накочувалася на неї, і дратувалася через власні розбиті очікування. Це було не просто розчарування, це був гострий біль від усвідомлення того, наскільки сильно її мрії про щасливе подружнє життя відрізнялися від похмурої реальності.

        Їй було важко ще й від того, що вона не могла звільнитися від цілої купи думок та невисловлених очікувань. Адже Ітан завжди уникав таких розмов, немов тіні, вважав їх надокучливими та непотрібними. Для нього це були "жіночі дрібниці", тоді як для неї – сама суть їхніх стосунків. І весь цей клубок невирішених проблем, нерозуміння та накопиченого болю не мав виходу у світ, задушуючи її зсередини, перетворюючи її душу на в'язницю.

        Тепер у її житті залишилися лише повчання, крижана байдужість і пекуче відчуття власної непотрібності. Тайла більше не відчувала себе бажаною, коханою, почутою. Вона була лише функцією – прибиральницею, кухаркою, зручною присутністю, яку можна було ігнорувати, як меблі в будинку. І найстрашніше – вона відчувала, як ця байдужість поволі вбиває її саму, перетворюючи на тінь колишньої себе, ніби гумкою, стираючи її особистість.

        Душа кричала від самотності вдвох, бо поруч був чоловік, але його серце було закрите та збайдужіле.

       Ранок був сірим, як і настрій Тайли. Вона мовчки сиділа на пасажирському сидінні машини, відчуваючи присутність Ітана поруч, але водночас безмежну віддаленість від нього.

     Ніхто з них не наважувався заговорити першим і тому німа тиша супроводжувала їх всю дорогу, що вела до роботи жінки.

- Я сьогодні після роботи зустрічаюся з своїми дівчатами. -  голос Тайли був рівним, але за ним ховалася тонка стіна образи.

- Добре… я тебе заберу. Набереш мене, коли закінчите. – ніби буденно, пролунало з його боку.

       У тоні Ітана, вона на мить вловила відгомін старої турботи, що трішки зігріла її зранену душу. Але гіркота образи була занадто сильною, щоб в ній так просто розчинитися.

- Не потрібно. – її голос був твердим.  - Я викличу таксі. Займайся своїми справами.

       Коли машина зупинилася біля офісу, Тайла вже збиралася вийти. Вона навіть наважилася сьогодні не поцілувати чоловіка. Це було для неї не легко, адже звичка тримала її, мов якір. Проте її образа була сильнішою.

- Ти мене не поцілуєш на прощання? - в голосі Ітана прослизнув подив, можливо, навіть нотка докору.

          Тайла відчула, як у ній спалахує останній гнітючий вуглик роздратування. Вона повернула голову, дивлячись на чоловіка холодним, майже чужим поглядом.

- Тобі ж не подобаються поцілунки… Ти ж сам говорив, що тобі байдуже на них. Якщо тобі байдуже, мені тим паче.

       З цими, різкими як ляпас, словами, жінка швидко вискочила з машини, майже втекла, залишивши Ітана з широко розплющеними очима від справжнього, неприхованого здивування.

      Вона відчула приплив звільняючої, але водночас болісної відваги. Це був маленький, але крок убік від звичної покори та від гри в одні ворота.