Розділ 8. Попіл замість полум’я

        Тайла, миттєво вирвана зі сну, різко прокинулася, наче від удару. Чоловічий гострий голос, мов зазубрений ніж, розітнув ніжну нічну тишу і гнітючі нарікання, знайомі до болю, одразу дали знати – це був Ітан.

       Сонними, ще обтяженими обривками сновидінь очима, вона кинула погляд на годинник – була одинадцята година ночі. Занадто катастрофічно пізно для з’ясування стосунків, які ніколи не вирішувалися і надто рано для її виснаженої душі, що прагнула лише забуття у сні. Кожна клітина її тіла вже відчувала знайомий присмак майбутнього конфлікту і втома від дня миттєво замінилася гострим усвідомленням неминучого.

- Навіщо ти залишила в раковині брудний посуд? - пролунало з кухні, але тон був таким, ніби Ітан стояв просто над нею, дихаючи їй в обличчя.

- Ох, облиш, Ітане. - зітхнула вона та прокричала щосили, відчуваючи, як з неї випаровується остання крапля спокою. Тайла спробувала знову провалитися в сон та втекти від цієї реальності. - Я вранці його помию…

- Чому його не можна відразу помити? – чоловік не бажав відступати. Його невдоволення було надто яскравим, щоб його ігнорувати.  

- Бо не можна… що тобі до цього? Ти все одно його не митимеш і тебе ніхто не змушує мити. - повчальний тон чоловіка провокував Тайлу на чергову порцію суперечки, розпалюючи вогонь у її грудях. Але Ітан раптово замовк і вона знову спробувала зануритися в сон, відчайдушно хапаючись за примару відпочинку. Ця мить спокою тривала недовго, занадто недовго.

- Ти щось приготувала? – його голос був надто надокучливим і це змусило жінку ще більше роздратуватися.

- Так. До речі, можеш помити брудний посуд сам. Адже в нас була домовленість… хтось готує, а хтось миє після цього посуд.

- Там така гора! Як так можна готувати? - у його голосі бриніло неприховане роздратування, що заповнило собою весь простір спальної кімнати.

- Ітане, мені завтра рано вставати на роботу! А ти, мало того що пізно прийшов, так ще й будиш мене дурницями і не даєш спати! - її терпіння вичерпувалося, тріскалося по швах, як стара тканина.

- Ай, ладно. Спи… самі розберемося. - чоловік байдуже попрямував на кухню, залишивши Тайлу невдоволеною, роздратованою і спустошеною. Її сон був остаточно перерваний, розбитий на друзки і вона не могла більше заснути.

       Їй раптом стало нестерпно образливо. Знову це знайоме, холодне відчуття байдужості, що пронизало її до кісток. В Ітана, здавалося, не було ані краплі совісті, жодного сумніву в його правоті. Він ставився до неї так, ніби мав повне, беззаперечне право плювати на її особистий простір, на її право на спокій після виснажливого дня. Ніби його претензії, його дріб'язкові, але такі гучні нарікання мали місце і вони були важливішими за її спокій та комфорт, за її право на елементарний відпочинок.

      Жінку обурило до глибини душі й те, що він поводився так, ніби вона нікуди не дінеться, ніби її покірність була гарантованою, адже він, на його думку, був у всьому правий, а це вона - погана, незручна, винна.

       Ці думки, наче саранча, обсідали її голову, безперервно дзижчали, виїдаючи залишки спокою, змушуючи її крутитися в ліжку, відчайдушно шукаючи хоч якусь приємну позу, щоб заснути... але було марно. Сон не йшов, залишаючи її наодинці з гіркотою та зростаючим відчаєм.

   На додачу до всього, повечерявши, Ітан безцеремонно плюхнувся у ліжко. Він голосно ввімкнув відео на телефоні, повністю ігноруючи її спроби заснути, її натяки на втому.

       Його екран світився холодним, чужим світлом, освітлюючи лише його обличчя, занурене у власний світ, але анітрохи не торкаючись їхнього спільного, вже такого крихкого життя. Цей промінь, що танцював на стелі, був ще одним доказом його байдужості, немов крижаний палець, що вказував на безодню між ними. 

      Тайла чекала на його теплі обійми, але її очікування знову розбилися об бетонну стіну реальності. Її дратувало й те, що чоловік останнім часом дозволяв собі лягати в ліжко, не сходивши в душ, хоча вдавав з себе заядлого ревізора чистоти. Але вона не наважувалася йому про це натякнути, адже відчувала власну недосконалість і тому була змушена засуджувати це мовчки.

- Коханий, зроби, будь ласка, тихіше… я не можу через це заснути. - промовила вона, ледве стримуючи голос, щоб він не перетворився на крик відчаю.

- Якби хотіла спати, то вже б давно спала. - відповів він, не відриваючи погляду від екрана, немов вона була лише надокучливим фоновим шумом.

- Ти що, знущаєшся з мене? - роздратуванню Тайли не було меж. Воно наростало, як хвиля. Її суворий голос, сповнений нестримної люті, змусив чоловіка нарешті зробити тихіше.

- Спи вже…

- Коли я сиділа за роботою допізна, то ти завжди мені виказував невдоволення і я завжди тебе слухала… робила тихіше. І навіть йшла працювати до вітальні, щоб ти міг виспатися. А коли це стосується мого спокою, то тобі ніби байдуже… не можна бути таким егоїстом. Ніби тобі можна все, а мені – навіть дихнути без твого дозволу не можна… Я теж важлива! І мій комфорт теж важливий…

- Ой, починається… зробив тихіше. Спи. – Ітан не намагався її почути і знову відбився від неї байдужістю, навіть не думаючи зрозуміти її невдоволення та крику душі.

       Тайлу знову охопила гірка, нестерпна образа, що розливалася по жилах, мов отрута. Вона ненавиділа себе за свою слабкість і за те, що дозволяла чоловікові так із собою поводитись. Вона ненавиділа себе за те, що знову і знову ковтала отруту його байдужості й зневаги і все йому спускала з рук. Це було не просто приниження – це була повільна, методична руйнація її власної гідності.