Розділ 3. Аромат незнайомки. Звільнення та одержимість

       Лейн увійшов до свого нового, просторого кабінету, і дерев’яні панелі стін зустріли його глухим відлунням, наче зачинені ворота фортеці. Та замість відчуття влади й контролю, що мало би пульсувати у цьому приміщені, його накривала інша хвиля — хвиля тепла, що ще жевріла на шкірі від випадкового дотику тієї незнайомки. Воно ніби вкарбувалося в нього, як тавро, і тепер кожен подих повертав його тісного ліфту.
      Образ жінки був, наче акварель на дощі - риси розтікалися, стиралися, вислизали, як пісок крізь пальці... І водночас — аромат. Він залишився густим, мов нічний туман, що затримався у легенях. Тонкий, квітковий, але з гіркуватою іскрою, немов світанкове повітря перед грозою, коли шкіра відчуває електрику в повітрі, а серце б’ється частіше, ніби в передчутті одкровення. У холодних, стерильних стінах офісу цей запах здавався чужинцем, але саме тому він врізався у пам’ять, обіцяючи пробудження.
       Він опустився у важке шкіряне крісло за дубовим столом, але його думки не трималися паперів. Усередині нього здіймався шторм, і хвилі билися одна об одну, змиваючи звичну тверезість і холодний порядок. Новий директор, якого усі повинні бачити бронзовим пам’ятником впевненості, раптом відчував себе хлопчаком із палаючими щоками і серцем, що калатало в ребрах, наче прагнуло вирватися на волю.
       Він стиснув пальцями волосся, намагаючись відкинути ці нав’язливі іскри. Але що сильніше він тиснув на власну свідомість, то виразніше перед ним спалахував силует жінки, випадковий дотик, напруга тісного простору, її тепло, від якого всередині все ніби розквітало і водночас пекло. Це вибивало його зі звичної орбіти. Він, хто завжди тримав у руках кермо власних рішень, тепер був пасажиром, понесеним потоком.
     Раптом він різко підвівся, немов його підштовхнула невидима хвиля. Йому потрібне було повітря, пауза, прихисток від цієї лавини відчуттів. Вийшовши з свого кабінету, він мовчки кивнув секретарці й рушив до вбиральні.
        Двері за ним зачинилися, відсікаючи його від  шуму офісу. Простір відлунював самотністю. Холодна вода вдарила по шкірі, змусивши його тіло здригнутися, але навіть вона не могла загасити жар, що всередині виростав, наче вогонь, підживлений киснем. Він сперся руками об кахельний край умивальника, вдивляючись у власне відображення. Там, у дзеркалі, був звичний Лейн — владний, зібраний. Але очі зраджували його - у їхній глибині жеврів дикий, голодний та небезпечний вогник.
       Він заплющив їх, і знову в його пам'яті з'явився запах. Ця невидима хвиля пронизала все його тіло. Вона обіймала його, ніби шовкова завіса, і в ньому оживало відчуття її тіла поруч, тепло дотику, що розбудив у ньому те, що він давно поховав під крижаним самоконтролем.
         Уява домальовувала її обриси -  плавні лінії фігури, волосся, що могло б пахнути так само п’янко, як літній сад після дощу, її незбагненна реакція, що залишала простір для небезпечних фантазій. Вона не здійняла скандал і навіть не відсторорилася від нього. Йому навіть здалося, вона притиснулася до його паху ще більше. І це навіювало на думку, що вона отримувала таке ж саме задоволення що й він. Цікавість живило ще й те, що вона вийшла на тому ж поверсі, де знаходився офіс, в якому він був керівником... Усе це спліталося у хвилюючий коктейль, що стискав його зсередини, немов струм, що шукає виходу.
       Його подих став глибоким і уривчастим. Він вперше за багато років дозволив собі не гасити цей вогонь, а піддатися йому. Його рука торкнулася власної плоті і його накрила швидка та нестримна хвиля пристрасті, залишивши після себе солодке спустошення. Але навіть у цей момент усі його думки були про неї — про жінку, чий аромат вкарбувався в його кров та став невидимим тавром на його шкірі.
    Він підняв голову й подивився на своє відображення. Образ суворого керівника залишився тим самим, але всередині він знав - він уже інший. Ця незнайомка з ліфта, наче відчинила в ньому двері, які він вважав замурованими назавжди. І тепер йому було мало випадковості. Він жадав продовження.