Розділ 1. Тінь світанків. Розбиті сподівання. Гірка істина

       Світанок крадькома підкрадався до міста, як сором'язливий коханець, що боїться розбудити його до реальності. Нічне небо, ще мить тому було глибоко-чорним, мов оксамитова завіса театру, поступово блідло, розчиняючись у ніжних, персикових відтінках нового дня. Перші промені сонця, немов делікатні пензлики художника, починали з обережністю торкатись обрію, розфарбовуючи його в мандариново-рожеву акварель. Повітря вже співало ранковим співом птахів — ті дзвінко перегукувалися між собою, ніби відкривали нову сцену у п’єсі життя.
        Місто прокидалося з хрипким подихом - десь за вікнами рипіли двері, заводилися двигуни, лунали приглушені голоси. Все навкруги повільно виходило з коми сну.
    Зазвичай ласкаве літнє сонце, сьогодні було безжальним. Його промені наполегливо пробивалися крізь тонку білизну фіранок, мов допитливі пальці, що нишпорять по забороненому. Вони ковзали спальнею, мов шукачі правди, і натрапляли не на тепло чи затишок, а на крижану порожнечу — тишу, що стояла між двома тілами, як привид минулої пристрасті.
        Тайла спала наполовину - роздвоєна між тілом і свідомістю, відчуваючи, як сонячне світло пестило її щоку, ковзало по відкритій нозі, яку вона звично визволяла з-під простирадла, шукаючи ідеальну рівновагу між прохолодою і теплом. Але цього ранку світло не будило її — воно її викривало. Викривало пустку. Викривало самотність. Кожен промінь — мов скальпель, оголював те, чого краще було б не бачити.
       Вона обережно повернулася на бік, сподіваючись зловити хоч крихту близькості в погляді чоловіка. Колись її серце стрибало при думці про ранкові миті разом. Але Ітан лежав до неї спиною.
       Його спина — колись надійна, тепла і знайома до кожної лінії — тепер була, як зачинені ворота замку, в якому більше не жило кохання. Вона вже не захищала, не пестила і не дихала в унісон. Вона судила і мовчала.
      Хоч Тайла лежала поруч, але відстань між ними здавалась більша за океани. Вона почувалась вигнанкою в тому самому ліжку, в якому колись кохалася з ним до знемоги, нестримно сміялась та ховалась від всіх катаклізмів світу.
       Її груди наповнились тугою — не тою, що ридає голосно, а тою, що стоїть клубком в горлі. Спогади накочувалися, мов приливна хвиля, несучи з собою присмак гарячих поцілунків, ранкові обійми, в яких вона тонула, мов у теплому морі... Тепер це море пересохло, залишивши по собі величезні тріщини.
        Та попри цей біль, що пронизував її до кісток, Тайла все ж потягнулася до Ітана — обережно та лагідно, як кіт, який тулиться до хазяїна і не впевнений, чи його ще чекають.  Її пальці ковзнули по його спині, мов молитва — несмілива, тиха, без відповіді. Вона вдихнула все ще знайомий запах його шкіри, але щось в ньом змінилося. Їй здалося, ніби й сам аромат став холоднішим... якимось чужим.
         Коли відповідь не надійшла, вона повільно, з болем, відірвалася від чоловіка і встала з ліжка. Її рухи були механічні, мов заведений годинник. Ноги босі торкались холодної підлоги, і в цій дрібниці було більше правди, ніж у всіх їхніх розмовах за останні місяці.
       Ванна кімната зустріла Тайлу дзеркальною мовчанкою. Її босі ступні торкались холодної плитки, що обпікала, мов каміння на дні крижаної ріки. Вона вмивала обличчя, сподіваючись змити з себе ніч, але разом із водою стікала лише шкіра втоми — усе інше, біль і порожнеча, залишалося під шкірою. Зі стін стікали краплі пари, мов піт від сорому — ніби навіть ванна розуміла, як давно вона живе подвійним життям жінки, яка ще тримається, і жінки, яка вже не вірить.
       Перед дзеркалом стояла чужа жіноча постать. Волосся, ще злегка сплутане, губи стиснуті, очі — наче закинуті кімнати, де колись жевріло світло. Вона старанно наносила макіяж, мов накладала латки на тріснуту порцеляну, з надією, що хоча б зовнішнє "добре" прикриє внутрішнє "пусто".
        На кухні, коли її руки взялися до справи, щось у ній почало оживати. Ранкова рутина — єдине, що ще тримало її в купі. Хрускіт хліба в тостері, аромат свіжозмеленої кави, яка пускала гірку пару над кухлем, мов дим над згарищем... усе це перетворювалося на ритуал, що мав би зігріти їх обох. Її рухи були тихими, точними, ніби перед операцією... операцією по збереженню хоч якоїсь частинки почуттів.
       Кухня невпинно наповнювалася ароматами — пекучої кави, ледь карамелізованого хліба та нотками кориці, що залишилася з вечірнього чаювання. Ці запахи створювали ілюзію затишку — так само, як Тайла сама створювала ілюзію стосунків.
          Вона згадала, як раніше Ітан прокидався першим. Як приносив їй каву в ліжко, посміхаючись, поки вона ще досипала. Як лагідно та з трепетом торкався плеча, неначе клав туди світ. Як міг дістати букет польових квітів просто так, ні за що. І все це — не тому, що треба, а тому що хотілося.
      Тепер же... здавалося, що бажання піклуватися зникло, як дим — його не вловиш, не схопиш, і лишається тільки гіркота в роті.
         Двері спальні рипнули і цей звук жорстоко розірвав тендітну тишу, в якій Тайла так відчайдушно намагалася знайти спокій.
        Ітан зайшов на кухню позіхаючи. Його погляд, затуманений сном, блукав, але не затримувався ні на чому. Здавалося, він фіксував лише власне відображення в екрані телефону, ніби заглядаючи у свій внутрішній світ, куди Тайла вже давно не мала доступу.
   - З самого ранку стукаєш-грюкаєш... не даєш поспати. - пробурмотів він, його голос був жорстким, наче нестругана дошка. Він навіть не глянув на неї.
    - І тобі доброго ранку... коханий. - тихо відповіла Тайла, намагаючись не дозволити крихкій надії розсипатися вщент.
       - Доброго ранку, якщо він добрий. - роздратовано промовив Ітан, безцеремонно всідаючись за стіл і відразу ж занурюючись у полон телефону.
          Тайла лише розчаровано посміхнулася, відчуваючи, як кришталева надія розлітається на дрібні уламки. У куточках її очей з'явилися ледь помітні сльози, що були гострими, як маленькі голки. Вона не чекала від нього палких зізнань чи поетичних од, але ця крижана стіна байдужості все одно розбивала її серце на друзки.
    - Якби мене так будили зранку - я б була на сьомому небі від щастя.  – боячись своїх бажань, Тайла бережно почала промову. Її голос був тонким, немов нитка, що ось-ось обірветься.
 - Не мели дурниць! Кому сподобається таке пробудження? – Ітан навіть не поворухнувся, його обличчя було маскою байдужості.
     - Уяви собі... мені б таке сподобалось. Я вже й забула ті відчуття, коли ці сніданки були приготовлені тобою... Мені було приємно, коли мені готував. А зараз, все змінилося… мені не вистачає тих моментів… Тобі не хочеться робити мені приємно? - голос Тайли тремтів, видаючи її внутрішню боротьбу.
        - Я страшенно втомлююсь і ледве висипаюсь. А ти торочиш мені про сніданки...
       - Я теж втомлююся, але мені хочеться зробити тобі приємно...
        - Я тебе змушую готувати?
       - Ні... – вона боролася сама з собою, боячись йти на конфлікт. - Невже суть в цьому? Це внутрішня потреба попіклуватися про кохану людину... - Тайла намагалася стримувати хвилю гніву й розчарування, що накочувалася останніми днями. Вона вже й без цього жила останні місяці ніби на голках і байдужість Ітана ще більше вибивала її з колії.
      - Тобі немає з самого ранку чим зайнятися? - запитав він, його погляд все ще був прикутим до екрану телефону.
     - А що я такого сказала? Ми вже не можемо нормально поговорити? - її терпець добігав кінця і межі її витримки танули.
      - Ти вважаєш це розмовою? - роздратування в голосі чоловіка зростало, перетворюючись на потенційну загрозу. Але Тайлу це тільки підбурило, хоча вона десь глибоко всередині відчувала страх від того, у що здатна перетекти ця розмова.
      - Що поганого в тому, що я говорю про свої бажання? Мені не вистачає від тебе тепла та турботи... Чому ти відразу заводишся? Невже я так багато прошу?
          - Бо ці розмови діють мені на нерви...
         - Я тобі вже обридла? -  вуста Тайли трусилися, її голос ледь вибивався з грудей і всередині неї все завмерло від очікування відповіді чоловіка. Вона хотіла відвертої розмови, але водночас її лякало несвідоме - безодня істини, що могла відкритися.
         - Що? З чого ти це взяла? - Ітан нарешті підняв на неї погляд, але в ньому була лише розгубленість та порожнеча, але аж ніяк не розуміння.
     - Просто... - вона дала волю своїм емоціям і сльози, які вона так довго стримувала, рясними горошинами, немов розсипані перли, покотилися її обличчям. - Ти перестав мене обіймати. Говорити мені компліменти... Я не відчуваю від тебе тепла. Я не відчуваю себе бажаною... потрібною.
           Ітан збентежився і жіночі сльози, ніби крижаний душ, змусили його відкинути телефон у бік. Він підвівся, неквапливо підійшов до жінки і незграбно пригорнув її до себе.
       - Ти чого, дурненька? Вічно ти себе накрутиш, а потім ось це рюмсаєш... Якби ти мені була непотрібна, я б відразу сказав. - чоловічі руки намагалися витирати її рясні сльози, але це було марно.
        - Ти хочеш сказати, що ти легко перекреслиш десять років стосунків? - Тайла прискіпливо глянула в його очі, проте Ітан відвів погляд, немов ховаючись від її запитання.
           - Чому відразу «легко»...  Десять років як-не-як.
      - Ти б не намагався щось змінити? Ти ось так просто відпустив би мене? - вона не давала йому спокою, шукаючи відповідь, що могла б врятувати її світ.
       - Я не знаю, Тайло... я про це не думав. Не забивай мені з самого ранку мозок дурницями. - чоловік роздратовано відштовхнувся від неї та повернувся за стіл, знову поринаючи у свій цифровий притулок.
        Розуміючи, що продовжувати розмову немає сенсу, жінка почала ставити на стіл сніданок. Вони їли мовчки, а тиша між ними була гучнішою за будь-які слова, обволікаючи їх холодним та непроникним коконом.
     - Тебе підвезти до роботи? – запитав Ітан, закінчивши їсти. Його голос звучав відсторонено, наче він лунав з іншої кімнати.
        - Ну так... чи в тебе інші плани? - від здивування, вона підняла праву брову.
        - Ні. Просто питаю... тоді я зачекаю тебе в машині.
       - Гаразд, я вийду через п'ять хвилин. - її голос був скупим на емоції.