8

- Що це за варіант, ти можеш мені нарешті сказати? - Вже який раз намагаюся достукатися до Тео та вивідати, куди саме ми прямуємо. А прямуємо ми вже кудись добрячих хвилин сорок, якщо не більше.

- Я ж сказав - скоро дізнаєшся, - і вже який раз колишній відповідає чимось схожим, що і надалі тримає інтригу. Інтригу, якої б мені хотілося уникнути. А якщо це ще й стосується такої людини як ось цей персонаж, так тим паче. 

- Мені не потрібні сюрпризи, тим паче від тебе, - ризикую, провокуючи хлопця такими словами, але хоч він і зробив мені дуже боляче морально, та все ж не допускаю такого варіанту, що Тео здатний скривдити фізично. Хай би яким він козлом не був, хай би як не повівся, але стосовно цього я спокійна - колишній мене не образить. У фізичному плані - ні.

- Колись ти їх любила, і навіть більше - очевидно очікувала цих сюрпризів, і саме від мене, - та ніхто не сказав, що морально не зачепить. От як зараз, згадуючи моменти, коли я була максимально щаслива, коли максимально високо літала над хмарами, а зараз так смачно падаю з такою величезної висоти на таку тверду землю. У вигляді слів колишнього.

- Ти правильно підмітив - колись, тут ключове слово - колись. Це колись далеко позаду, і більше ніколи не повториться! Я цього не допущу!

Після цих слів нашу розмову ніби обрізали нахабно та безповоротно ножицями, адже Тео нічого не відповів, а я не бачила сенсу підтримувати цю тему. Тож надалі ми їхали в тиші, яка не була краще, ніж наші перепалки одне з одним. Одним словом - і так не так, і сяк теж не так.

- Стій, зачекай, - хоч я постановила собі першою не починати розмову, але доволі знайомі краєвиди на горизонті змусили мене все ж відкрити рота та поцікавитися ситуацією, яка наразі відкривалася перед моїми очима, - це ж...

- Село моєї бабусі, так, все вірно, - закінчив Тео замість мене, чим привернув мою увагу до себе, - думаю наразі це ідеальний варіант. Оскільки з твоєї сторони не надійшло пропозицій стосовно житлової площі, а до мене ти не захотіла їхати, то вважаю це адекватним вирішенням даної дилеми. Нейтральна територія. 

- А як же твоя бабуся? Ми ж їй будемо заважати своєю присутністю, якого біса турбувати стареньку? - Чесно кажучи, бабуся Тео це була єдина людина, до якої у мене були світлі та ніжні почуття. Батьки колишнього не надто сильно переймалися щодо сина, не надто цікавилися його життям(по словах же самого Тео, а я не бачила причин йому на той момент не довіряти), коли він був ще хлопчиком, а коли колишній виріс, то і взагалі поготів. Тож не дивно, що я всього двічі бачила маму і тата хлопця. Що не скажеш по бабусю Тео. Всі релігійні свята, дні народження тієї ж самої бабусі чи колишнього, чи навіть просто зустрітися та поговорити, все це відбувалося у будинку, який знаходився у даному селищі. До якого, очевидно ми наразі й прямували. До людини, яку я поважала і яку, чесно кажучи, навіть любила. Як рідну бабцю.

- Не будемо, - якось категорично та різко відповів Тео. Я б сказала у своїй манері, так, як він вмів це робити з іншими людьми раніше, котрі бажали вилізти хлопцю на голову чи то думали його надурити. Раніше я дивилася на це все зі сторони та раділи тому, що він гарчить не на мене, а на когось іншого, хто по праву заслуговує на таку словесну прочуханку. А наразі такий тон спрямовувався саме мені. 

- Як це не будемо? У неї ж невеличка хатинка, тільки одна кімната, крім кухні, то як це не будемо? - Хоч і минуло вже чимало часу з того моменту, коли я востаннє тут була, але добре пам'ятаю, що справді будиночок бабусі Зої, а саме так звали рідну Тео, був маленький. Цілком звичайна, нічим не примітна сільська хатинка. 

Так, у бабусі Зої завжди було прибрано, завжди наготовлено різних смаколиків і взагалі вона була молодець, але справді крім невеличкої кухні, була ще маленька спальня. Навіть туалету не було, бо він знаходився на вулиці. А спитаєте стосовно душу? Це взагалі розкіш. Відро води, тазик і черпак - ось набір задля того, щоб зберігати своє тіло в чистоті. Ще тоді, коли ми були разом, Тео пропонував бабці орендувати квартиру в місті, чи то будинок, якщо вона настільки прикута до життя "на землі". Та старенька відмахувалася від даної ідеї, мотивуючи це тим, що неподалік знаходиться її чоловік, дідусь Тео. Який помер ще сім років тому і який очікує на свою другу половинку на тому світі, спочиваючи на місцевому кладовищі. Тим паче у бабусі Зої було яке не яке господарство, котре вона не хотіла покидати, хоч сили були вже не ті заради того, щоб за цим всім слідкувати. Загалом, бабця відмовилася і залишилася надалі проживати в даному селищі.

- Бабці вже не потрібна ні кімната, ні кухня, - Тео не повернувся на цих словах в мій бік. Його погляд був спрямований прямо в лобове скло автомобіля, він настільки уважно туди вдивлявся, ніби ми наразі знаходилися на трасі, де достобіса машин. Хоча насправді навколо нікого не було. Не те що автомобілів не було, наразі навіть людей не виднілося на горизонті. 

- Невже бабуся Зоя..., - якщо я правильно розтлумачила таку надмірну зосередженість колишнього, а я щось не бачила іншого сенсу так сильно спостерігати за безлюдною дорогою, то все дуже і дуже...

- Так, вона померла. Невдовзі після того, як ми з тобою розійшлися.

... погано...

- Чому ти говориш це таким тоном, ніби смерть бабусі пов'язана з нашими порваними відносинами? Де зв'язок? - Може мені звичайно здається, хоча я дуже сильно в цьому сумніваюся, але я почула шпильку у свою сторону, начебто справді якось те, що ми розійшлися з Тео повпливало на стареньку. Тож не могла зрозуміти причини того, чому хлопець робить на цьому акцент. Невже всі біди світу він тепер буде пов'язувати з тим, що у нас надалі були різні доріжки долі?

- Можливо, тобі це здалося. Можливо, це я якось не правильно висловився. Так, не сперечаються щодо того, що це я не правильно підібрав тон, яким повідомити цю новину, але згодися, що бабця тебе любила, дуже любила.