6

Роблю за прикладом хлопця та спрямовую погляд перед собою та застигаю в шоку. Не можна повірити. Даний момент змусив забути за те, що Тео обізвав мене наївною. За те, що я з його слів такою самою і залишилася. І ні, нічого такого надзвичайного чи екстраординарного я перед собою не бачу, це під'їзд. Звичайний під'їзд до звичайного багатоповерхового будинку. Яких в нашому місті сотні. Та все ж...

- Давай вже швидше, нічого витрачати наш сімейний час дарма. Чи тобі потрібна моя допомога, щоб витягнути речі від твоїх батьків? - Тео бачить, що я зависла, тож бере ініціативу у свої руки та мало того, що пропонує свою поміч, так ще й наказує. Наказує самим нахабним чином, ніби я тут же маю підірватися з місця та мчати виконувати його доручення.

- Сама впораюся! - Це замість "пішов ти". Якби я знала, що більше ніколи не побачу цього персонажа перед собою, то саме відправила б його куди подалі, але оскільки наступні шістдесят одну добу мені доведеться випробувати свою нервову систему поруч з цим хлопцем, тож вирішую залишити "приємності" на потім. Так сказати, на десерт.

- Ну так підіймай свої апетитні булочки та давай якомога скоріше рухай ними у потрібному напрямку!

- Неодмінно! - І на цьому слові вилітаю з машини та закриваю дверцята так, що думала, що вони відлетять до біса. Все ж не стрималася, все ж не змогла втримати емоції у вуздечку.

Та ні двері не відлетіли, ні Тео не вилетів слідом за мною, щоб провчити за таку зухвалість по відношенню до його машини. Навіть Свят дуже бережно ставився до своєї "ластівочки", тож коли я ляскала дверцятами, то хотіла спровокувати колишнього. Але чи то йому було чхати на автомобіль, чи то у нього нерви залізні, та все ж він залишився сидіти в машині.

Залишив помсту на потім? Цілком можливо. Та наразі мене дивувало інше - минуло стільки часу з моменту нашого розставання, а хлопець не забув, де проживають мої батьки. Адже Тео не запитав адреси, по якій знаходяться мої речі, а привіз саме туди, куди потрібно, навіть під'їзд не сплутав. Я звичайно не вважаю, що у його віці варто страждати на склероз, але якось тривожно, що хлопець запам'ятав адресу, хоч і був тут всього пару разів. І тим паче адресу батьків дівчини, якій він зрадив, а, отже, вона виходить не була для нього настільки важливою... То навіщо запам'ятовувати адрес батьків неважливої дівчини? Щось тут не сходиться, еге ж?

- Римма, ну ти... 

- Привіт, мамо, - судячи з усього, мати явно не на мене очікувала. Поки я підіймалася в ліфті на свій поверх, то імені не змінила. А тим паче рідна тримала в руці якесь упакування, судячи з усього, упакування таблеток. А мені хоч заспокійливі й не завадять після цього дикого спілкування з Тео, та все ж сумніваюся, що у мене родичка стала екстрасенсом.

- Ооо, Стасю, а це ти? А я думала вже Римма прийшла. У неї знову малий заболів, тож вона мала прийти за таблетками.

Римма це подруга матері й плюс до всього сусідка по сусідньому під'їзду. Жіночка часто користувалася послугами мами, адже моя рідна була фармацевтом, а у тітки Римми був син, котрий доволі часто таки хворів. Тож мама стала таким собі персональним лікарем та аптекарем в одному обличчі для Назарчика. Малого тітки Римми.

- Я ненадовго, тільки за речами заскочила, - хоча як би хотілося надовго. Надовго тут залишитися, піти у свою кімнату та робити все підряд, тільки б не спускатися до Тео. Я не була готова до нової з ним сутички, ні морально, ні фізично. Ну от взагалі не була готова.

- Так можливо ти поїси? Я супчик там приготовила, будеш?

- Супчик? - Перепитала, на що мати ствердно кивнула. А це ідея... - Залюбки. Я піду помию руки й вже мчу на кухню.

Мама ніби прочитала мої невтішні думки, які снували туди-сюди у моїй голові, тож запропонувала варіант, як можна відтермінувати зустріч з колишнім. Тим паче це буде зайвий привід позлити хлопця. Я тут поки поїм, а він нехай позривається від люті від очікування. 

Наївна я? Апетитні булочки? Ну нічого, осел, тепер моя черга відігратися! Посидиш там, поміркуєш над своєю поведінкою, а я поки поїм, бо хтозна, коли наступного разу вдасться це зробити. Сумніваюся, що у мене кусок в горло полізе поряд з Тео. Поряд з ним багато чого хотілося робити, але явно не набивати живіт їжею.

- Мамо, це просто вау, неймовірно, - я обожнювала суп рідної, а сьогодні це здавалося не просто стравою, а витвором мистецтва. Чи можливо це пов'язано з тим, що ця страва була приправлена усвідомленням того, що один козел в цей час місця собі не знаходить? Солодка помста робила цю страву такою божественною?

- Дякую, сонечко, дякую, можливо ще добавки?

- А знаєш, мамо, залюбки! - Я готова була всю каструлю того супу з'їсти, тільки б ще трішки відтягнути зустріч з Тео. Ще хоча б трішки викраювати часу для того, щоб зібратися з духом та знову опинитися поруч з минулим життям.

- О, це вже певно точно Римма прийшла! 

Варто мамі було насипати мені ще одну порцію, як у вхідні двері хтось подзвонив.Мій брат наразі знаходився у школі, а тато на роботі, та все одно це ще не був відповідний час, щоб вони повернулися додому. Я то знала їй графік плюс-мінус. А, отже, це справді була подруга матері.

- Стасю! - Пролунав голос рідної десь з коридору квартири.

- Так, мамо, - тітка Римма хоче зі мною привітатися? Що ж, гаразд. Недавно ніби бачилися, та мені не важко вийти та показатися, тож відкладаю ложку в сторону та підіймаюся з крісла.

- Тут..., - та не встигаю випурхнути з кухні, як мама з'являється в проході, з дуже і дуже здивованим виразом обличчя, - Тео прийшов...

І справді... Потрібно всього нічого, щоб побачити колишнього, всього перевести погляд трішки в сторону... Адже він стоїть ледве не відразу за рідною та при цьому задоволено шкіриться, дивлячись мені прямо у вічі...  

- Тео, так може тобі ще канапку зробити до супчику, що скажеш?

І як я до такого докотилася? Сиджу за одним столом з колишнім, дивлюся на те, як він за обидві щоки наминає суп МОЄЇ МАТЕРІ, а моя мама, свята невинність, ще й пропоную йому канапку? Де і коли я повернула не туди? Коли зв'язалася з Лілею? Чи тоді, коли пов'язала свою долю зі святом? От саме де я зробила поворот не туди? Хтось знає та підкаже мені?