Розділ 5

Після важкої розмови вони повернулися додому.Лаціан допоміг їй сісти на коня,і вони поїхали, мовчки минаючи темні лісові стежки.Елліна відчувала,як холодний вітер пробирає її до кісток,але поруч з Лаціаном вона почала почуватися трохи спокійніше, хоч і не могла позбутись хвилювань про те,що чекає попереду.

Кінь швидко ніс їх до до величезного маєтку, прихованого серед лісу,де не було ні звуків міста,ні навіть звичних рис природи.Вони приїхали,і Лаціан допоміг їй злізти з коня.

— Іди за мною, — сказав він,не дозволяючи їй навіть оглянутися.

Вони пройшли через ворота,і дім знову огорнув її теплом.Лаціан повів її до кухні,де вже стояв приготований стіл з їжею.

— Ти...сам це приготував? — запитала Елліна, ледь приховуючи здивування.

 — Можливо, — відповів він спокійно,не бажаючи вдаватись в подробиці.

Елліна сіла за стіл, Лаціан не сказавши більше ні слова, поставив перед нею тарілку з смачними стравами.

— Їж, — наказав він,коли вона забарилася.

Вона мовчки взяла ложку,і швидко зрозуміла,що навіть у такій простій їжі була якась особлива смачна нотка.Часом відчувала погляд Лаціана, але він не втручався,лише спостерігав.

Коли вони закінчили,він вказав на двері.

— Твоя кімната ось.Відпочинь.

Елліна пішла до вказаної двері і зайшла в кімнату.Вона була просторою,з великим ліжком і вікнами,через які світло вигравало на стінах.Лаціан не заходив всередину,але його присутність відчувалася навіть у тій тиші,що заповнювала кімнату.

— Я буду поруч,якщо щось потрібно, — сказав він,і не дочекавшись відповіді зачинив за собою двері.

Наступного ранку Елліна прокинулась від легкого стуку у вікно.Сонячне світло заливало кімнату,а в повітрі відчувався аромат свіжозвареної кави.Вона повільно підвелась і зазирнула у велике дзеркало біля шафи.Втома все ще виднілася на її обличчі,але зараз їй було краще,ніж учора.

У їдальні Лаціан уже чекав на неї.Він сидів за великим столом,на якому стояла проста,але вишукана їжа.

— Сідай, — коротко сказав він, киваючи на стілець навпроти.

Елліна мовчки сіла,усе ще не звикнувши до його стриманості.Вони снідали в тиші,поки Лаціан не озвався:

— Ти можеш робити все,що захочеш,але лише в межах цього будинку.

Вона зупинилася, піднімаючи очі на нього.

— Чому?

— Бо так безпечніше. — Його тон не залишав місця для заперечень.

Він відставив чашку з кавою й додав:

— У будинку ти знайдеш усе необхідне.Бібліотека, музична кімната,навіть невеликий сад усередині.Але я забороняю тобі виходити назовні.

 — Ти думаєш,що я втечу? — її голос звучав виклично.

— Я думаю,що ти не уявляєш,що на тебе може чекати там, — відповів він спокійно,але твердо.

Він встав із-за столу, кинувши не неї погляд:

— Якщо щось потрібно,просто скажи.Я повернуся ввечері.

День пройшов у самотніх прогулянках кімнатами.Будинок був великим,але без живих душ,окрім неї та Лаціана.Не було слуг,не було звичних звуків,що могли б супроводжувати таку величезну будівлю.Елліна ходила по коридорах, зупиняючись,щоб оглянути старовинні картини на стінах і книжкові шафи, сповнені томів,які виглядали,як частина чийогось минулого.

— Як він усе це підтримує? — запитала себе Елліна, дивлячись на порожні кімнати та коридори,що здавалися занедбаними,але водночас дивно ідеальними.