Розділ 3

Кімната була наповнена тишею,яка дивила на Елліну,наче невидимий тягар.Вона сиділа на ліжку, втупившись у вікно,за яким вже почала наступати ніч.Сонце майже зникло за горизонтом,і весь світ зовні поступово тонув у темряві.Її очі були затуманені від сліз,але вона не виявляла ані бажання,ані сил їх витерти.Вона просто сиділа і думала.Думала про те,що чекає її вдома,про те,що сталося.

Перед нею стояла їжа,але вона навіть не намагалася до неї доторкнутися.Вся її увага була поглинута іншими думками — думками про те,як вона потрапила сюди,чому опинилася в такій ситуації і що робити далі.З кожною хвилиною,що проходила,це ставало все більш нестерпним.Їй не хотілося їсти,не хотілося навіть думати про повернення.Її серце билося все швидше.

Лаціан повернувся вже коли повністю стемніло.Він не робив нічого,щоб відразу привернути її увагу — зайшов тихо,неначе намагаючись не порушити тієї напруженої тиші,яка панувала в кімнаті.Зупинився на порозі, спостерігаючи за нею декілька секунд, мовчки оцінюючи ситуацію.Вона не повернулася до нього, продовжувала дивитись в одну точку.Він помітив її вигляд — сльози,що ще не висохли,і те,як вона розглядала безлике нічне небо за вікном.

Лаціан наблизився до неї,без зайвих слів і рухів.Його голос прозвучав чітко і рішуче, розриваючи тишу:

— Через 10 хвилин вирушаємо додому.

Слова не мали жодного значення для Елліни.Вона не була готова повертатися туди,звідки втекла.Ні,не так.Вона не була готова повернутися до того світу,який вона так ненавиділа.В її очах можна було побачити лише біль і гіркоту.

Лаціан відчув її невидиму відмову.Від того,як вона сиділа без руху,він зрозумів,що слова не подіють.Він поки не знав,що її тримає,але був певен,що вона не захоче повернутися додому добровільно.Але що ж йому залишалося? Він не міг її тримати тут,це неправильно.

Він підняв руку,як би вказуючи на те,що час не чекає.Лаціан був серйозний,без зайвих сентиментів.

— Ти хочеш заморити себе голодом? — його питання звучало,як виклик. — Ну гаразд, повернешся додому,там тебе нагодують.В тебе 5 хвилин і ми вирушаємо.

Вона не відповіла,але її погляд,все ще порожній, здавався більш відстороненим,ніж будь-коли.Лаціан повернувся до дверей,не чекаючи її реакції.Повернення додому було лише питанням часу,і він не міг це відкласти.

Пройшло кілька хвилин,і він наказав підготувати коня.Він добре знав,що вона не буде рада цьому,але треба було діяти.Час йшов,і з кожною хвилиною вона ставала все ближчою до реальності,яку вона не могла змінити.

Коли вони виїхали, Елліна сиділа мовчки позаду,її тіло було напружене,а погляд втуплений у далечінь.Кожен її рух був повний внутрішньої боротьби.Вони доїхали до того місця,де Лаціан знайшов її,і він зупинив коня, поглянувши на неї.

Вона не поспішала злазити,сиділа затиснута в своїх думках та емоціях.

Лаціан повернувся,і помітив це.

— Що відбувається? — запитав він,голос його став холодним. — Ти не хочеш злазити?

Елліна нічого не відповідала