Зухвала незнайомка

Світло пробивалося крізь важкі штори, заледве освітлюючи кімнату.Елліна повільно розплющила очі, намагаючись зрозуміти,де вона.Простора кімната з високими стелями, старовинними меблями й темними шпалерами виглядала зовсім чужою.Її голова трохи паморочилась,а біль у боці нагадував минулі події.

Вона спробувала підвестися,але двері раптово відчинились,і на порозі з'явився незнайомий чоловік.Високий,міцної статури,з темним волоссям і холодним поглядом.

— Нарешті ти прокинулася, — промовив він глухо, підійшовши ближче. — Як почуваєшся?

— Хто ви? І що це за місце? — з насторогою спитала вона, оглядаючи його.

— Ти в моєму будинку.Я знайшов тебе в лісі, непритомну — відповів він,спокійно дивлячись їй в очі.— Що ти там робила одна?

Елліна напружилася.Його прямий погляд дратував її,і вона підсвідомо відчула потребу тримати дистанцію.

—  Це вас не стосується, — різко відповіла вона.

Лаціан підняв брови, здивований її хамством.

— Не стосується? — перепитав він, майже з насмішкою.— Ти ледь не померла.Можливо замість хамства варто було б пояснити,чому ти там опинилась.

— Я не просила вас мене рятувати, — кинула вона холодно, дивлячись йому прямо в очі.

Його обличчя спохмурніло.

— Серйозно? — у його голосі з'явилась гострота. — Уявляєш,я мав тебе залишити,так?

— Було б краще,ніж чути зараз ваші притензії, — відповіла вона,злегка насмішкувато.

Лаціан на секунду завмер, намагаючись стримати злість.Він глибоко вдихнув і,різко розвернувшись,пішов до дверей.Через кілька хвилин повернувся з тацею,на якій стояли гарячий суп і чай.

— Їж, — коротко кинув він, ставлячи їжу на столик біля ліжка.

Елліна схрестила руки на грудях,і відвела погляд.

— І що тепер? Ви триматимете мене тут,поки я не вибачусь?

— Не сподівайся, — відповів він холодно,кидаючи в неї роздратований погляд.Я владнаю свої справи й відправлю тебе додому.

Він вийшов з кімнати,грюкнувши дверима сильніше,ніж хотів.Пройшовши коридором, Лаціан задумався 

"Невдячне,зухвале дівчисько.Навіщо я взагалі витрачаю на неї час?" — думав він.