Погоня в зимовій тиші

Зимове повітря було пронизливо холодним.Елліна бігла,не зважаючи на те,що кожен крок приносив біль в ноги,а важке плаття затягувалося навколо тіла,тягнучи її вниз.Вона вже не думала про те,куди біжить,не турбувалася про страх,який охоплював її серце.Єдине, що мало значення,—це втекти ,далеко від цього світу,який обіцяв їй так багато,але забрав усе,що вона любила.

Її батько,як завжди,вирішив за неї,що буде найкраще для її життя.Її свобода не мала жодного значення в цьому плані.Вона була лише частиною великої схеми, інструментом для укладення бізнесових угод.І все ж, сьогодні,в цю холодну ніч,вона відчувала,що життя,яке їй намагались нав'язати, більше не її.Вона вирішила боротись за свою свободу.

Вона бігла,не озираючись,немов тінь серед дерев, намагаючись втекти від усього,що могло її наздогнати.Задихаючись від холоду,вона знову і знову озиралась назад, впевнена,що її переслідують.Та коли вона почула кроки,що наближалися,її серце завмерло.Вона не знала,хто це,але щось у їхніх голосах,що доносилося з-за дерев, підказувало,що вони не з добрими намірами.

Вона зупинилася, серце колотилося в грудях,коли чоловіки вийшли з тіні дерев.Обидва виглядали дивно спокійно, їхні очі блищали жовтуватим відтінком,а на обличчях було незрозуміле задоволення,яке викликало жах.

— Що ти тут робиш,дівчино? — перший із них запитав,його голос звучав лагідно,але всередині Елліни одразу виникло відчуття небезпеки.

— Ти самотня в цю ніч? — додав другий, оглядаючи її з голови до п'ят,ніби оцінюючи,що з нею робити.

Вона зробила кілька кроків назад,але вони наближалися,ніби вбиваючи простір між ними.Їй вже не вистачало сили для боротьби.Холод,втому і зростаючу паніку замінив тільки страх.Вона не могла зрозуміти,чому ці чоловіки так виглядають,чому її охоплює це незрозуміле відчуття небезпеки.Щось не так з ними,вона це відчувала кожною клітиною.

Тим часом, віддаленою тінню з'явився великий силует.Елліна навіть не встигла опам'ятатися,як цей чоловік з'явився перед нею, заблокувавши шлях тим недоумкам.Він стояв високо,його темні очі яскраво світилися в темряві,а його присутність була такою потужною,що вона не могла зрозуміти,чи це реальність,чи якесь видіння.

Чоловіки,дивлячись на нього,відступили назад,їхня впевненість,яку вони мали тільки що, зникла,а погляди були наповнені невимовним страхом.

— Ви не повинні бути тут, — голос Лаціана звучав спокійно,але з таким холодним, пригрозливим відтінком,що вони не посміли протистояти.З усім своїм виглядом він був вище за них,наче сам він був темрявою цього лісу.

Вони, невпевнено поглянувши один на одного,без зайвих слів відступили, покидаючи місце зустрічі.

Лацціан повернувся до Елліни,чия постать вже майже схилилася до землі від виснаження.Її очі заплющилися,і вона впала в обійми холодної темряви.

Він швидко підняв її на руки.Її тіло було холодне, серце биття повільне та нерівне.Часу на роздуми не було,тому виніс її до найближчого притулку — величезного будинку,оточеного стіною лісу,де він і залишався впродовж століть.Там він поклав її в тепле ліжко, швидко викликав лікаря і залишався біля неї, спостерігаючи за її станом.