Частина II: Між світами

Розділ 11. Пам’ять у тіні світла

Світ навколо них не вибухнув — не зник і не розчинився. Він змінився тихо. Як тиша після довгого крику. Як спогад, що повертається не словом, а відчуттям. Катерина, Марко й Данило стояли посеред місця, що не піддавалось простому опису. Це не був ліс, не місто і не галерея. Це була… реальність, змінена на рівні самої суті.

Світло не сліпило. Воно огортало, мов дим або туман, але в ньому ховались тіні. Кольори здавались насиченішими, майже болючими. Повітря пахло дощем і попелом водночас.

— Ми… всередині, — прошепотіла Катерина.

— Або зовні, — додав Данило, оглядаючи горизонт.

Марко мовчав. Його долоня нервово стискала кулон на шиї Катерини, який вона передала йому перед входом. Символічно. Але коли вони перейшли браму, кулон почав світитися слабким імпульсом, ніби відгукувався на щось давнє, знайоме.

Попереду здіймались обриси структури — висока вежа без вікон, схожа на кристал, що проріс крізь землю. Вона пульсувала. Ніби мала серце.

— Це центр, — мовив Данило. — Там зберігається спогад. Наш. Вихід — тільки через нього.

Вони рушили мовчки. Навколо, серед туманних рівнин, почали з’являтися фрагменти пам’яті. Обличчя, силуети, картини, наче з галереї снів.

Катерина зупинилася біля однієї з таких ілюзій — стара лавка біля річки, поруч дівчинка з пензлем у руці. Вона впізнала себе.

— Це я… — прошепотіла.

— У цьому світі минуле йде поруч, — сказав Данило. — Тут ми можемо згадати не тільки себе, а й все, що було приховане.

Марко зупинився біля іншої сцени: юнак із зошитом, схилився над столом у кімнаті, повній книг. Його молоде обличчя було сповнене рішучості, але в очах ховалась тривога.

— Це… я в академії. До того, як… все зникло.

Катерина дивилася на обидві проекції. Вона бачила, як їхні долі в’яжуться у вузол — не долею випадковості, а долею призначення. Вони були пов’язані з нею ще до народження. Можливо, ще в попередньому житті. А може, й у кількох.

Коли вони підійшли до вежі, простір почав стискатися. Не буквально, але всередині них усе напружилося. Повітря стало густим, мов вода. Звуки зникли. Залишилось тільки серцебиття — кожного з них. Три ритми, три долі.

Перед входом у вежу — брама з символами. Вони світилися в такт кулону.

— Потрібен вибір, — сказав Данило. — Один іде всередину. Інші — залишаються. І лише той, хто згадає все, зможе повернути обох.

— Це пастка? — запитав Марко.

— Це випробування, — відповів Данило. — Я вже був тут. Колись. І тоді не зміг завершити.

Катерина зробила крок уперед.

— Цього разу я піду.

— Ні, — одночасно мовили Марко й Данило.

Вони перезирнулись, мов знову усвідомили, що обидва вірять у неї більше, ніж у себе.

— Я мусив залишити її тоді, — сказав Данило, дивлячись на Катерину. — І я зроблю це ще раз, якщо треба.

— Я теж, — сказав Марко. — Але цього разу, Катю, ми не дамо тобі бути наодинці.

Катерина торкнулась обох — по одній руці на кожного. Світ навколо здригнувся.

— Тоді йдемо разом.

Вони увійшли.

Всередині було не темно, а тихо. Не глухо — а порожньо. Але кожен крок лунав, мов удар серця всього світу.

Раптом простір розділився. Структура вежі почала діяти — випробовувати. Кожного занурило в окрему ілюзію.

**

Катерина — опинилась у майстерні, що пахла маслом і лавандою. Стіни — вкриті картинами, що рухались. На одній — вона стоїть у вогні. На іншій — тримає руку Данила, а на третій — цілує Марка. Все змішується. Все болить.

— Ти не можеш вибрати, — прошепотів голос її внутрішнього «Я».

— Я не мушу, — відповіла вона. — Бо я пам’ятаю все.

І вона розбила полотно.

**

Марко — опинився в кімнаті повної дзеркал. В кожному — він інший. Хтось із них щасливий, хтось — розгублений. Один — з Катериною. Інший — з нею прощається.

— Ти боїшся не втрати, а того, що ти — зайвий, — мовив його відбиток.

— Я боюсь не бути гідним її пам’яті, — прошепотів Марко. — Але я залишаюсь. Завжди.

Він розбив дзеркало.

**

Данило — стояв у порожній залі з однією картиною. На ній — обличчя Катерини, сповнене світла.

— Ти жертвував заради неї, але тепер хочеш повернути, — мовив голос.

— Я не хочу повернути. Я хочу… бути частиною її цілого.

І він простягнув руку до світла.

Вежа здригнулась. Світло знову з’єдналося в одне. Троє стояли разом — але вже не як незнайомці, не як розірвані частини. А як єдине ціле. Вони пам’ятали все. І в цьому — була сила.

Коли вони вийшли з вежі, небо змінилось. Туман розвіявся. Простір був тим самим — але інакшим. Катерина подивилась на обох чоловіків.

— Ми не повинні обирати минуле або майбутнє. Ми — ті, хто будує його заново.

Марко й Данило кивнули. Без слів. Бо слова більше не були потрібні.

Позаду зникла вежа. Кам’яна арка більше не світилась. Портал був зачинений.

Але серце — відкрите.

Вони вийшли з лісу на світанку. Все навколо було мов уперше. Галереї, місто, вулиці — ніби нові, ніби очищені.                                                            

— А тепер? — запитала Катерина.

— Тепер ми малюємо нову реальність, — відповів Данило.

— І цього разу — разом, — додав Марко.

І коли вони рушили вперед, за їхніми спинами залишилась тінь світу, в якому було боляче. Але попереду — світ, у якому є місце для пам’яті, кохання… і свободи вибору.