Частина I: Тріщина

Розділ 1. Сон, що не минає

Данило прокинувся ще до дзвінка будильника. Серце билося часто, важко, ніби він біг крізь дощ і густу тінь, а не лежав у ліжку при вікні, яке вперто відмовлялося пускати світло. Стіни квартири знову здавалися вужчими, ніж учора. І повітря стало важчим. Це вже був не просто сон — а щось більше. Щось, що кожного разу залишалося з ним довше.

Він сів на краю ліжка, обхопивши голову руками. Перед очима ще тримався обрій — темний, наче обсмалений, а серед нього — вона. Жінка. Та сама. З кожного сну вона виходила дедалі чіткішою: силует, риси, погляд. Але голос... він лунав наче здалеку, немов говорила не вона, а щось через неї.

— Данило, час обирати…

Він знав це ім’я. Своє. Але в її устах воно звучало інакше — ніби частина закляття.

Кухня зустріла його тишею й старим кавовим апаратом, який співав знайому мелодію буденності. Данило стояв біля вікна, дивлячись на дощ, який повільно стікав по шибці, залишаючи сліди, схожі на старі шрами. Такі ж, як ті, що починали проявлятися в його снах — і на тілі.

Він розстебнув комір футболки і глянув у дзеркало, яке висіло на дверцятах кухонної шафи. На лівій стороні шиї, під самою ключицею, щось ледь блищало. Ніби залишок фарби… але він не змивався. Темний знак — схожий на крило, стилізоване під лінію пера. Свіжий. Теплий.

— Що це таке… — прошепотів він.

Ні алергії, ні подряпин — нічого не було вчора. Ніколи. А тепер — воно. Він торкнувся мітки пальцями, і на мить йому здалося, що щось змінилося у повітрі навколо. Ніби приміщення видихнуло з ним.

Данило працював старшим аналітиком у великій медіакомпанії, і кожен його день був розкладений по годинах: з дев’ятої до дев’ятої — дані, таблиці, розрахунки, нулі та одиниці. Його світ тримався на логіці, цифрах і чітких закономірностях.

Але останні три тижні цей світ почав хитатись.

Йому стало важко концентруватися. У звітах він бачив символи, що не мали сенсу. У випадкових рядках знаходив слова з її снів. «Поріг». «Вибір». «Перехід». Він списував усе на втому. Але мітка…

— Ти виглядаєш, наче привид, — промовив колега Влад, проходячи повз його стіл.

— Не спав, — відповів Данило коротко.

— Знову сни?

Данило не відповів. Він не казав нікому, наскільки глибокими ставали ці сни. Як він у них… жив. Вони були надто реальними, щоб бути просто сновидіннями. І кожен раз усе закінчувалося однаково: вона стоїть у світлі, простягає до нього руку, і каже ті самі слова. Але тепер — з міткою — усе стало набагато… небезпечніше.

Ввечері, коли він нарешті повернувся додому, дощ не припинявся. Над Києвом висів важкий серпанок, і світло ліхтарів відбивалося в калюжах, немов у дзеркалах до іншої реальності. Він ішов вулицею повільно, слухаючи, як підошви розбивають воду, і вперше за довгий час згадав сон не як тривогу, а як… прагнення. Він хотів повернутися туди. До неї.

— Данило…

Він зупинився різко. Йому здалося, що хтось вимовив його ім’я прямо за спиною. Озирнувся — нікого. Тільки дощ і пустий тротуар.

Він не знав, що в той самий момент — у кількох кварталах звідти — жінка на ім’я Катерина малювала полотно. Воно було темним, як ніч, і в його центрі розливався образ чоловіка з відблиском на шиї. Вона ніколи не бачила його насправді. Але кожна її картина завжди вела до правди.

І ця — теж.

Розділ 2. Розлом у полотні

Катерина стояла перед полотном, тримаючи пензель у піднятій руці, ніби розмовляла не з картиною, а з кимось, кого ще не бачила. Полотно було величезне — півтора метра заввишки — і майже повністю чорне, з уривчастими спалахами світла в центрі, де проступав абстрактний силует чоловіка. Його риси були розмиті, але Катерина знала, що вони реальні. Вона не вигадала їх.

Він приходив у її сни останні три ночі. Не як герой чи коханий, а як відлуння. Теплий, знайомий, і… ніби давно втрачений. Як стара пісня, слова якої пам’ятаєш тільки уві сні.

Сьогодні ж вона прокинулась з ясною впевненістю — вона мусить його намалювати. Інакше — щось трапиться.

Вона не вірила в езотерику. Не читала гороскопів. Але останні роки щось змінилось. Її картини почали… здійснюватись. Те, що вона створювала, невдовзі знаходило своє втілення в реальності — іноді буквально, іноді символічно. Виставка минулого року — «Вогонь над дахами» — через місяць перетворилась на новини про масштабну пожежу в тому ж районі, який вона написала. А її полотно «Дівчина у червоному на тлі руїн» — майже точна копія кадру з Сирії, який опублікували за тиждень після відкриття.

Це лякало.

Але найбільше лякало — те, що останні три полотна мали… той самий символ. Чорне перо, роздвоєне по центру. Вона ніколи не малювала його навмисно, але він проявлявся у мазках. Завжди. Як і зараз — у вигині чоловічої шиї, де тінь утворювала ту саму форму.

Катерина відклала пензель, підійшла ближче. Тепер образ здавався ще чіткішим. Темно-русяве волосся, широкі плечі, стиснуті губи. Погляд — твердий, але втомлений.

— Хто ти? — прошепотіла вона. — І чому я тебе бачу?

В її голові промайнув імпульс. Ім’я. Не її. Чоловіче.

Данило.

Вона сіла на підлогу, втупившись у полотно. Її серце билося так, ніби вона згадала щось надзвичайно важливе, але ще не могла сформулювати. В кімнаті запанувала тиша — глибока, наче перед бурею. Лише старий радіо-будильник потріскував статикою.

Її квартира була як лабіринт. Повна полотен, що спиралися на стіни, посеред підлоги, нависаючи з кожного кута. Більшість — у темних тонах. Катерина не боялась темряви. Навпаки — вона знаходила в ній правду. Тінь завжди говорила більше, ніж світло.