У залі заміського готельного комплексу, де проходив щорічний благодійний вечір, було достатньо гамірно, щоб не чути уривків чужих розмов, але водночас занадто напружено, щоб можна було бодай на секунду розслабитися й зняти внутрішню варту. М'який джаз із динаміків звучав ненав'язливо, приглушено; вишколені офіціанти у сліпучо-білих рукавичках беззвучно ковзали між гостями з тацями, повними келихів із шампанським, а біля сцени ведучий якраз із професійним натхненням розповідав про нові медичні та соціальні проєкти фонду Олени Миколаївни.
Віка почувалася тут як риба у воді — це була її звична стихія. Вона точно знала, в який саме момент потрібно стримано посміхнутися, кому першою потиснути руку, скільки хвилин уділити кожному конкретному співрозмовнику, щоб балансувати на межі: не здатися ні холодною снобкою, ні надмірно зацікавленою особою.
Володимир справлявся зі своєю роллю напрочуд гладко — значно краще, ніж вона очікувала після його бурчання в магазині костюмів. Графітова трійка сиділа на його широких плечах як лита, надаючи його кремезній постаті шляхетної суворості. Чоловік навіть не намагався зображувати з себе витонченого елітарного денді з іншого світу, не розкидався гучними іменами, не ліз у бізнесові дебати й не ставив безглуздих запитань, відповіді на які за легендою мав знати заздалегідь. Він просто уважно слухав, коли до них зверталися, відповідав по суті, без зайвої води, і — що вразило Віку найбільше — дивовижно вчасно помічав момент, коли їй хотілося згорнути чергову світську бесіду й вийти з кола гостей.
Мабуть, саме ця його інтуїтивна точність найбільше й дратувала її зсередини. Віка надто звикла все життя розраховувати виключно на власні сили, контролювати кожну найдрібнішу деталь у радіусі кілометра й тримати оборону самотужки. А поруч із цим похмурим механіком вона раптом із подивом виявляла, що їй не доводиться напружувати кожну жилу. Він закривав її собою просто за фактом своєї присутності.
— Ти сьогодні підозріло мовчазна, Віко, — зауважив Володимир, коли вони на кілька секунд залишилися наодинці біля високого фуршетного столика з напоями.
— Я працюю, — не повертаючи голови й удавано розглядаючи бульбашки в келиху, тихо відповіла вона. — Тримаю каркас.
— А я грішним ділом думав, що тут благодійний вечір і люди прийшли відпочивати.
— Благодійність у нашому колі — це точно така ж важка робота, яка вимагає максимальної концентрації. Без винятків.
Він ледь помітно, майже беззвучно хмикнув, але продовжити бесіду не встиг. Впевнено. ходою крізь натовп до них цілеспрямовано прямував Андрій.
Віка помітила його на пів хвилини раніше за Володимира й миттєво випрямила спину, повертаючи обличчю крижаний бізнесовий вираз. Андрій був бездоганний: смокінг сидів ідеально, без жодної складочки, посмішка виглядала цілком природною, а прямий погляд затримувався на співрозмовнику рівно стільки, скільки потрібно, щоб той відчув себе поміченим і значущим.
— Вікторіє, — привітав він її, невимушено схиливши голову й ігноруючи її бажання не спілкуватися з ним. — Щиро радий, що ти все-таки знайшла у своєму божевільному графіку час прийти сьогодні сюди.
— Ти ж чудово знаєш, Андрію, що я багато років поспіль підтримую цей фонд, —відрізала вона.
— Звісно, знаю. Ти взагалі в цьому житті вкрай рідко відмовляєшся від того, що одного разу сама для себе вирішила вважати важливим чи стратегічним.
У його голосі не було жодного приводу для зауваження, жодного нахабства. Але Віка надто глибоко вивчила Андрія, щоб не почути цей подвійний зміст там, де будь-який сторонній гість не помітив би абсолютно нічого підозрілого. Це був його фірмовий прихований удар.
Андрій перевів свій оцінюючий погляд на Володимира, ковзнувши по його піджаку.
— Як справи? Давно не перетиналися.
Чоловіки обмінялися коротким рукостисканням. Андрій з удаваним інтересом запитав Володимира про поточні справи в автомайстерні, той так же лаконічно відповів, що в боксах усе стабільно, ремонт іде за графіком, і на кілька секунд їхній діалог став абсолютно буденним, звичайним чоловічим обміном фразами. Аж поки Андрій знову не розвернувся корпусом до Віки, роблячи крок ближче.
— Я, до речі, хотів сьогодні з тобою детально обговорити одне делікатне питання щодо третього пускового комплексу. Але... мабуть, не зараз. Не буду порушувати атмосферу й заважати вашому сімейному вечору..
— Якщо питання суто робоче і вимагає цифр — напиши мені завтра зранку на пошту, Я працюю і в неділю.
— Розумію. Звісно, напишу, — Андрій схилив голову в удаваному поклоні. — Я ж, як ніхто інший, вмію чітко дотримуватися наших... бізнесових домовленостей.
— Гарного вечора, панове, — попрощався Андрій.
Віка мимоволі провела його довгим поглядом, відчуваючи, як пальці знову з силою стискають кришталь. Як же вона була рада, що поруч був Володимир.
Раптом в кишені його піджака вимогливо завібрував телефон. Чоловік дістав апарат, кинув швидкий погляд на екран, і вираз його обличчя миттєво змінився. Зовсім трохи, на ледь помітні півтони: зникла звична настороженість, розслабилися куточки губ, а погляд став дивовижно теплим і м’яким.
— Вибач, я маю відповісти, — тихо кинув він.
Володимир зробив кілька кроків убік, ближче до високих панорамних вікон, де світський гул натовпу трохи вщухав. Віка найменше в житті збиралася підслуховувати чужі розмови, але він стояв занадто близько, а джазовий бенд на сцені якраз узяв коротку паузу між композиціями.
— Привіт, моє сонечко.
Він говорив абсолютно інакше. Не так, як розмовляв із нею, і точно не так, як відбивав подачі її снобських родичів на вечірці. Його голос звучав тихо, лагідно, з такою ніжністю, яку неможливо було зіграти чи сфальшивити. Віка швидко відвернулася до фуршетного столу, втупившись у ряди кришталевих келихів і вдаючи, що зосереджено обирає напій. До неї долетали лише окремі фрази:
— Так, усе добре… Звісно, я пам'ятаю… Ні, навіть не переживай про це. Я тобою неймовірно пишаюся.
Вона завмерла з бокалом у руці, відчуваючи, як холодний кришталь обпалює пальці. Хто б не висів на тому кінці дроту, Володимир дійсно дорожив цією людиною. В його інтонаціях не було ні показної світської турботи, ні звичного дорослого поблажливого тону, яким чоловіки зазвичай заспокоювали своїх капризних жінок. Він неначе на кілька хвилин повністю перестав бути тим суворим автомеханіком, якого вона найняла на місяць під конкретний сценарій, і просто повернувся у власну реальність. Реальність, про яку вона, як з'ясувалося, не знала абсолютно нічого.
— Ти поїла? — запитав він, і в його голосі проглянула чиста турбота. — Добре. Тоді відпочивай... І я тебе люблю. Цілую.
Він завершив виклик і ще кілька секунд мовчки дивився на екран смартфона, перш ніж сховати його назад до кишені піджака. Його обличчя знову повільно повертало собі звичну сувору маску прагматика. Віка встигла вчасно відвернутися, але занадто різкий рух плечей усе одно видав її внутрішню напругу. Коли Володимир повернувся до столика, вона зробила маленький ковток шампанського й запитала з підкресленою байдужістю:
— Усе в порядку? Щось термінове?
— Так, усе під контролем, — спокійно відповів він, поправляючи манжет. — Просто близька людина.
— Зрозуміло.
Він не став нічого пояснювати, вдаватися в деталі чи називати імена. І вона не мала жодного права вимагати від нього цього звіту. Вони уклали договір, а не вступили в реальні стосунки. У Володимира було власне життя, свої люди, свої зобов'язання та свої прихильності. Все це її розум бізнес-леді чудово розумів. Але чомусь саме зараз, серед цього блискучого й лицемірного натовпу, їй до болю захотілося дізнатися, кому саме цей закритий чоловік так м'яко говорив, що пишається ним. Кого з такою простою ніжністю розпитував про вечерю і кому дарував поцілунок на прощання.
Віка з глухим звуком поставила бокал на срібну тацю офіціанта, що проходив повз них.
Це були ревнощі. Найбанальніші, абсурдні й абсолютно неумісні в її сценарії ревнощі. Вона спробувала миттєво знайти цьому виправдання, щоб повернути контроль над емоціями. Можливо, її чисто професійно задівало те, що Володимир виявився набагато складнішою, глибшою і менш передбачуваною людиною, ніж вона собі уявляла. Або те, що він так природньо віддавав свою ніжність комусь іншому, а з нею залишався суворо в рамках прописаного бізнес-регламенту. Остання думка їй не сподобалася найбільше, залишивши на язику гіркий присмак приниження.
— Ти кудись поспішаєш? — запитав Володимир, помітивши, як вона вчергове крадькома перевірила час на годиннику.
— Ні, все за графіком, — вона вирівняла дихання. — Просто хочу трохи пройтися залом, змінити локацію.
Вони рушили вздовж розкішно прикрашеної зали, час від часу зупиняючись біля впливових знайомих Віки. Вона знову бездоганно включилася в роботу: посміхалася партнерам, чітко відповідала на питання про інвестиції та впевнено представляла Володимира тим донорам фонду, які ще не встигли поспілкуватися з ним особисто. Усе йшло точно за планом Олени Миколаївни, але тепер Віка раз у раз ловила себе на дивному, неконтрольованому бажанні периферійним зором перевіряти, де саме знаходиться Володимир, у який бік спрямований його погляд і кому саме він зараз посміхається в натовпі.
Невдовзі крізь строкатий натовп гостей до них цілеспрямовано підійшла Олена Миколаївна.
— Ох, ось ви де сховалися! — вона по-світськи поцілувала Віку в щоку, а потім вельми приязно кивнула Володимиру. — Я вас уже половину вечора по всій залі шукаю. Віко, відійдімо на хвилину, мені потрібно терміново дещо з тобою обговорити.
— Мам, прямо зараз? — Віка ледь помітно насупилася. — Навколо люди.
— Так, це буквально на дві хвилини, не більше.
Олена Миколаївна делікатно взяла доньку під лікоть і відвела трохи вбік, ближче до декоративних пальм, хоча Володимир усе одно залишався в полі їхнього зору..
— Тітка Надія прилітає завтра зранку. Рівно на три дні. Я все зважила й вирішила, що вона зупиниться в тебе, — випалила мати з тією самою впевненістю, яка не передбачала жодних заперечень.
Віка витріщилася на неї, щиро сподіваючись, що в цьому галасливому залі їй просто банально почулося.
— Ти... вирішила?
— Ну а що такого, Віко? — Олена Миколаївна здивовано звела брови. — Вона сто років мріяла тебе побачити, постійно розпитує. У тебе величезна квартира, місця там — хоч танцюй. Сама ж кажеш, що ви чудово облаштувалися.
— Але в тебе теж є за містом величезний будинок, де половина кімнат стоять пустими, мам.
— Віко, ти ж чудово знаєш, як важко я переношу будь-яких гостей у своєму домі, — мати роздратовано відмахнулася. — У мене від цього гамору миттєво починає боліти голова. Мені життєво необхідний мій особистий простір і тиша. А в тебе в пентхаусі все влаштовано набагато зручніше для приймання людей. Ви з Володею молоді, активні, зможете спокійно її зустріти, показати місто.
Мати вимовила це настільки буденно, наче питання вже було остаточно закрите, завірене нотаріусом і їй залишалося лише слухняно погодитися з очевидним фактом. Віка відчула, як вся напружилася від гніву. І справа зараз була навіть не в самій тітці Надії — вона щиро любила батькову сестру, яка завжди ставилася до неї з теплом. Але три дні сторонньої людини в домі означали повний крах її звичного всесвіту. Це означало, що їй доведеться щохвилини підлаштовуватися, стежити за кожним своїм словом, ділити ванну, відмовитися від рятівної вечірньої тиші та можливості побути наодинці з власними думками.
А тепер — найстрашніше. Тепер у цьому рівнянні з'явився Володимир.
Перед матір'ю вони за останні дні віртуозно зобразили пару, яка вже кілька місяців ділить спільний побут. Але вся ця конструкція була всього лише декорацією, розрахованою на короткі, контрольовані виходи в світ. Три дні з тіткою Надією під одним дахом перетворювали цю хитку декорацію на повсякденний побут, який їм належало розігрувати з ранку до пізнього вечора. Цілодобово. Без вихідних і перерв на обід.
— Мам, ну ти ж могла хоча б спочатку просто запитати мене? — Віка майже процідила це крізь зуби, намагаючись не привертати увагу сусідніх столиків.
— Я заздалегідь знала, що ти миттєво почнеш вигадувати мільйон заперечень, — Олена Миколаївна посміхнулася. — Тому й кажу тобі про це саме зараз, коли ти просто не встигла мобілізуватися й придумати десять причин для відмови.
— Яка приголомшлива передбачливість, мам. Просто браво.
— Не язви мені тут, Віко. Тітка буде неймовірно рада провести з тобою час. Ви нормально не спілкувалися з твого випускного.
Віка заштовхала різку відповідь глибоко в груди. Влаштовувати гучні родинні розбірки посеред благодійного вечора, коли навколо крутяться її бізнес-партнери та члени правління фонду, було абсолютно безглуздо й небезпечно для репутації. Мати це чудово прорахувала. Вона спеціально обрала ідеальний час для цієї новини.
— Добре, — нарешті вимовила Віка. — Нехай приїжджає. Я зустріну її.
Олена Миколаївна задоволено посміхнулася й легким жестом торкнулася її руки.
— От і розумниця, люба. Я ні секунди не сумнівалася, що ти доросла дівчинка і не станеш влаштувати з цього дріб'язкового питання проблему на рівному місці.
— Ну звісно, мам. У мене ж у цьому житті взагалі немає інших важливих занять, окрім як розважати родичів.
— Віко, припини.
— Все, мам. Я все зрозуміла. Тема закрита.
Мати з посмішкою повернулася до своїх гостей, залишивши доньку наодинці з наслідками свого рішення. Віка повільно повернула голову й подивилася на Володимира. Він у цей момент спокійно розмовляв із якимось поважним сивим чоловіком з опікунської ради фонду й, судячи з його незворушного, виразу обличчя, абсолютно не чув жодного слова з їхньої емоційної суперечки біля пальм..
Дідько — три дні, тітка Надія і одна закрита квартира на трьох. І Володимир, якому тепер належало не просто ефектно з'являтися поруч на світських раутах під спалахи софітів, а цілодобово грати роль коханого чоловіка, з яким Віка ділить ліжко, ранки, каву та домашні звички.
Вона раптом знову згадала його дивовижно лагідний голос під час нещодавнього телефонного дзвінка біля вікна. Вона знову чітко почула це його тихе: «Я тобою пишаюся. І я тебе люблю. Цілую». І всередині неї з новою силою спалахнуло те саме абсолютно неумісне почуття ревнощів. Їй до болю хотілося дізнатися, кому саме належала ця справжня чоловіча ніжність, але принижуватися й розпитувати вона залізно не збиралася.
Спочатку потрібно було терміново вирішити питання з раптовим приїздом тітки й врятувати контракт від повного краху. А вже потім — у машині, наодинці — серйозно поговорити з Володимиром про те, як саме два абсолютно чужих життя збираються виживати в одній квартирі наступні три доби. І чи не буде проблем з його «сонечком», хто б вона не була.
#1298 в Жіночий роман
#4679 в Любовні романи
#2052 в Сучасний любовний роман
сильна героїня протистояння характерів, батько-одинак, контрактні стосунки
Відредаговано: 10.11.2026